Роман про Батьківщину - Матіяш Дзвінка. Страница 33
а в іншій посудині і на півпальця не назбирається то вона мені все казала щоб я чого доброго
його не розбила я тільки взяла його до рук бо він мені здався глечиком у якому
семипелюсткова квітка живе і кожна пелюстка іншого кольору а серединка така жовтогаряча
як сонце і так усміхається до мене я й незчулась як мачушине дихання мені холодом війнуло
у спину руки в мене затремтіли і глечик брязнув об підлогу і сльози з очей у мене бризнули я
черепки визбирую собі у поділ і щоки в мене пашать бо мачушина рука важка а вона стоїть
наді мною і мені дихати тяжко й недобре черепки я закопала за хатою під яблунею там де
закопала колись свою ляльку ганчір'яну коли ганчір'я вже зовсім порозлазилось і вже не
знати було де у ляльки нога а де рука бо воно все однаково виглядало і вже годі було її
залатати вже й губи у неї наче не сміялись а кривилися і були не такі червоні лялька цього
глечика також любила бо я її з нього молоком поїла то може вона тепер хоч черепочками
пограється то я так і зробила як надумала а до хати не хочу йти бо мачуха стоїть на порозі з
віником гукає а йди-но сюди зараз кажу прийду а сама чую як сльози до очей підступають
печуть по краях повік і всередині шепочу земле земле сховай мене земля каже добре і
впускає мене по кісточки і ногам тепло як у черевичках із доброї шкіри такої що не промокає
і морозу не боїться у мами були такі черевики може вони були би мені добрі на виріст тільки
ще треба почекати бо поки вони великі на мене я їх сховала у торбу собі там де в мене трохи
одягу і сорочка мамина й скринька а в ній усілякі мої скарби перстень із зеленим каменем
тільки він на мене також іще великий я це все на горищі сховала тільки де я знаю то вже його
ніхто не знайде мачуха на горище не лазить боїться що драбина під нею проламається і каже
батькові щоб зробив нову драбину а він усе віднікується що йому ніколи і що драбина під
ним не проламалась а він за мачуху грубший то де ти там ходиш мачуха кричить голос у неї
пронизливий зривається на вереск вже вже кажу йду і прошу земле землице порятуй мене і
земля мене по коліна впускає і мені так добре стояти так глибоко то я довго тебе гукати буду
голос мачухи скрипить як незмащені двері та я драску в ногу загнала то хочу вийняти а чого
ти боса ходиш бо в мене черевиків немає кажу земле ховай мене і земля мене впускає по
пояс то ти вже вийняла ту драску чи ні зараз зараз уже майже вийняла земленько сховай
мене хутчіше і земля впускає мене по шию мачуха кричить що це ти собі надумала іграшки
зі мною гратися зараз я тобі всі драски повитягаю і я чую її важкі кроки такі що аж земля
дрижить і я прошу земленько ховай мене щоб вона не бачила і земля накриває мене з
головою і мачуха обходить хату і каже де ж це вона поділася може вона на яблуні чи може на
горищі а я сиджу в землі і мені добре й тепло і мене ніхто не бачить зате я все бачу
каміння живе по-своєму не так як дерево чи звірята чи різне зілля живе камінь теж росте
дуже повільно тільки росте донизу вростає в землю його звідти не видобути камінь дуже
спокійно живе камінь міцний але вода за нього все одно міцніша бо вона і його точить дуже
помалу камінь терплячий але вода ще терплячіша я іноді присяду на камінь і думаю знаю що
камінь нікуди не поспішає повагом живе людина від каменя може навчитися неквапно жити
ще бувають такі камені що весь сірий тільки де-не-де крапля червона то сльози Богородиці
коли вона у п'ятницю ввечері додому верталась і кривавими сльозами плакала то де сльоза на
камінь упала там і запеклася то я завжди перш ніж сісти дивлюся чи немає сліз червоних на
камені як є то я не сідаю бо не годиться на сльозах Богородиці сидіти
криком кричала тоді коли галочка вирішила на світ народитися і дощ надворі а я голосніше
за дощ кричу я можу всіх перекричати вікна повідчинювані а мені все одно душно і я хочу
надвір щоб було чим дихати Іван ковдру постелив на землю мене виніс і поклав горілиць і я
лежу під дощем шкіра у мене гаряча небо наді мною низько висить і зорі вже гаснути
починають бо вже світає незабаром і я тихіше кричати стала бо небо так низько і мені
здавалося що зорі падатимуть від мого крику і так галочка народилася під блідими зорями і
дощ її обмив одразу вона у мене в дощі купана
любов ніколи не минає
незабудок понасаджувала біля хати щоб пам'ятати про тебе завжди
ноги найближче до землі ноги щоб ходити мусять триматися за землю інакше упадуть і тіла
не втримають ногам тяжко бо вони на собі всю людину тримають ноги як стовбур дерева
ноги найбільше втомлюються тому їх треба на ніч мити у травах цілющих щоб вони сили
набрались на наступний день ноги ходять по землі тому вони слухають землю що вона каже і
чого вона хоче знають що які комашки говорять ноги коли болять то найгірше ночами
починають боліти рани які не заживають ноги розпухлі і червоні ніщо не помагає навіть
якщо капусту прикладати але й капуста болю не приглушує бо я листя капустяне на ніч до
ніг прикладаю і перев'язую то воно на ранок зів'яле висушене і гаряче бо ноги у мене аж
вогнем горять сукровиця тече з ніг як живиця із сосни я тоді думаю що минули ті часи коли я
бігала по лісі як сарна босоніж і ніхто би мене не наздогнав і я бігала швидше за дощ і за
вітер бо я з ними бігала наввипередки і завжди була перша тепер я тільки можу по хаті з
паличкою і то дуже повільно бо ноги болять від кожного кроку і нікуди ними не зайдеш
сідаю на ослінчик кажу ногам відпочивайте собі простягую їх перед собою вони товсті і
важкі як колоди я уже й не знаю чи це мої ноги чи не мої і хіба ж вони колись бігали а ще так
би було добре піти до лісу до моїх сосен а вони ще повищали я би їм нажалілась що мої ноги
мене тепер не слухають болять і рани на ніч відкриваються і з них сочиться сукровиця і запах
такий тяжкий солодкавий ноги починають гнити десь від самої кості ноги такі втомлені не
хочуть ходити їм би тепер тільки лежати і тепер вони ще ближче до землі сосни кажуть що
мої ноги мабуть самі вже хочуть стати землею швидше за мене я вже й сама це знаю бо такі
думки приходять до мене ночами все частіше думаю що так воно й буде швидко бо ноги
завжди знають найбільше що треба і як має бути вони людину ведуть навіть якщо вже й не
ходять тільки треба було би ще сходити до сосен один раз
очі у мене сірі такі як буває вода у вже глибоку осінь часом дивлюся на себе в дзеркало і так
ніби себе не впізнаю ніби там хтось інший стоїть чужа якась дівчина і дивиться так пильно
на мене трохи насторожено наче боїться чогось очі у мене сумують часто і я знаю від чого
тільки говорити мені про це не хочеться та й нікому я навіть соснам не про всі свої журби
розповідаю з очей можна все прочитати що з людиною сталося і як вона жила чи живе я коли
з лісу виходжу до крамниці чи по хліб чи по що треба то завжди бачу які в кого очі добрі
ласкаві злі колючі втомлені сумні радісні й очі все самі за себе скажуть не треба й питати
нічого я з людьми рідко розмовляю бо рідко їх бачу але як подивлюся на очі то одразу все
знаю у батька мого очі зажурені він ними дивиться так журно і видно як його очам тяжко
дивитися тільки ж не знати як тому шрадити бо журба його міцно тримається очі болять як
багато горя набачаться і як самі горюють болять аж поки весь біль через них не вийде а він
так тяжко виходить як трава крізь камінь проростає і очі тоді дуже мучаться якби в мене
було чотири ока то було би ліпше бо два ока дивилися б а два інші спали а потім мінялися б
то їм було би легше
пальцями я про тебе думаю і пам'ятаю вузлики на пальцях зав'язую щоб не забути нічого і
руки в мене всі вузлуваті пальцями я твої сліди обмацую бо ще сліди твої у лісі залишились