Спаситель - Несбьо Ю. Страница 88

Харрі помчав назад, у фойє. Зауваживши долі маленький червоний мобільник, спитав у гардеробниць, чи хтось виходив із зали. Вони, перезирнувшись, одноголосно відповіли «ні». Він спитав, чи є ще виходи, окрім сходів.

— Лише запасний, — відповіла жінка.

— Так, але двері там гримають, ми б почули, — додала інша.

Харрі спинився біля дверей у залу, ковзнув оком зліва направо, уявляючи, як можна втекти. Якщо цього разу Мартіна сказала правду, то тут дійсно був Станкич? І враз збагнув, що вона не обманювала. Солодкий запах ще висів у повітрі. Хлопець, на якого він мало не наскочив біля вхо­ду у залу. А ще втямив, як він зник. Коли Харрі розчинив настіж двері у чоловічому туалеті, його пойняло крижаним по­вітрям з розчиненого вікна. Він підійшов до вікна, глянувши вниз, на карниз і на парковку, ляснув долонею об під­віконня.

— Дідько! Дідько!

Якийсь звук в одній з кабінок у туалеті.

— Агов! — вигукнув. — Чи є хто?

У відповідь вода у пісуарі, злісно булькнувши, стекла у стік.

І знов цей звук. Наче схлипування. Харрі глянув на дверцята — на одній червоним світиться «зайнято». Лігши додолу й зауваживши ноги у черевиках-човниках, крикнув:

— Поліція! Все гаразд?

Схлипування стихло.

— Чи він пішов? — спитав тремтливий жіночий голос.

— Хто?

— Він казав, щоб я сиділа тут п’ятнадцять хвилин.

— Пішов.

Дверцята розчинилися. Теа Нільсен сиділа долі, між унітазом та стінкою, макіяж стікав обличчям.

— Він погрожував убити мене, якщо я не скажу, де Юн, — крізь сльози проказала вона, ніби просячи, щоб їй виба­чили.

— І що ви йому сказали? — спитав Харрі, допомагаючи їй підвестися й сісти на кришку унітаза.

Вона закліпала очима.

— Теа, що ви йому сказали?

— Юн прислав есемеску. — Вона відсторонено дивилася у стіну туалета. — Написав, що батько захворів і увечері він летить у Бангкок. Уявляєте? Саме сьогодні.

— Бангкок? Чи ви сказали про це Станкичу?

— Сьогодні увечері ми мали зустрічати прем’єр-міністра. — Слізка потекла щокою дівчини. — А він навіть на мій дзвінок не відповів.

— Теа! Чи ви сказали Станкичу, що він летить увечері?

Вона захитала головою, наче сновида, наче це геть не мало до неї стосунку.

Харрі вийшов у фойє, де Мартіна та Рікард розмовляли з чоловіком, у якому він упізнав одного з охоронців прем’єр-міністра.

— Скасовуйте тривогу! — прокричав він. — Станкича вже у будівлі немає.

Всі озирнулися на нього.

— Рікарде, там ваша сестра, будь ласка, подбайте про неї. А ви, Мартіно, ходімо слідом за мною. — Не чекаючи на відповідь, він схопив дівчину під лікоть, їй довелось мало не бігти слідом за ним по сходах.

— Куди ми? — спитала вона.

— В аеропорт.

— А я навіщо?

— Будеш моїми очима, Мартіно. Вистежиш для мене невидимку.

Він роздивлявся своє відображення у вагонному вікні. Чоло, ніс, щоки, рот, підборіддя, очі. Намагався збагнути, у чому таємниця. Але нічого надзвичайного над червоною шийною хусткою не зауважив, лише безстороннє обличчя, очі та волосся на тлі мурів тунелю між Центральним вок­залом та Ліллестрьомом, так само чорні, як і ніч за вікном.

Розділ 33. Вівторок, 22 грудня. Найкоротший день

Достоту за дві хвилини три­дцять вісім секунд вони з Мартіною добігли від станції «Національний театр» до перону, з якого ще за дві хвилини сіли на швидкий потяг, котрий ішов у Лілліхаммер, зупиняючись на Центральному вокзалі міста й у аеропорту. Звісно, електричка йде швидше, але хоч чекати не довелось. Вони посіли останні два вільних місця у вагоні, переповненому солдатами, які поверталися додому у різдвяне звільнення, й гуртами сту­дентів у шапочках різдвяних гномів з пакунками з вином.

— Що відбувається? — спитала Мартіна.

— Юн утікає, — коротко сказав Харрі.

— Він знає, що Станкич живий?

— Юн тікає не від Станкича, а від нас. Знає, що його ви­крито.

Мартіна дивилася на нього, широко розплющивши очі.

— Викрито щодо чого?

— Я до пуття й не збагну, з чого ж почати.

Потяг під’їхав до перону на Центральному вокзалі. Харрі глянув на вулицю — ані сліду Юна Карлсена.

— Все почалося з того, що Рагнхільд Гільструп запропонувала йому два мільйони крон, щоб він посприяв Гільструпам у придбанні нерухомості Армії, — почав він. — Юн відхилив пропозицію, бо не повірив, що вона змовчить. Одначе за її спиною він зв’язався безпосередньо з Мадсом та Албертом Гільструпами. Вимагаючи п’ять мільйонів, та ще й за однієї умови: Рагнхільд не має про це знати. Вони згодились.

Мартіна від подиву аж рота роззявила.

— Звідки ти це все знаєш?

— Після смерті Рагнхільд Мадс Гільструп, не витримавши, зламався. Й вирішив викрити цю змову. Він зателефонував за номером з візитівки Халворсена. Халворсен не відповів, але Мадс залишив повідомлення на автовідповідачі. Кілька годин тому я прослухав його. Зокрема там сказано, що Юн вимагав укласти письмову угоду.

— Юн полюбляє, щоб усе було до ладу, — тихо мовила Мартіна.

Потяг рушив зі станції, повз будівлю начальника вокзалу, проминув сірі східні райони, повз задвірки, побиті велосипеди, порожні мотузки для висушування білизни, закіптюжені вікна.

— Але до чого тут Станкич? — спитала Мартіна. — Хто замовив Юна? Мадс Гільструп?

— Ні.

Потяг пірнув у чорну безвість тунелю, у темряві її голос був майже нерозбірливий через стукіт коліс.

— Рікард? Тільки не кажи, що Рікард?

— Чому ти вважаєш, що це Рікард?

— Тієї ночі, коли Юн мене зґвалтував, саме Рікард зна­йшов мене у нужнику. Я збрехала, що впала у пітьмі, спітк­нувшись, але помітила, що він не повірив. Він допоміг мені дістатися ліжка, не перебудивши нікого. Й незважаючи на те, що він ніколи й нічого не казав, я повсякчас мала відчуття, що він бачив Юна й збагнув, що сталося.

— Хм. Отже, саме тому він так тебе захищає. Певно, по-справжньому кохає.

Вона кивнула.

— Мабуть, тому я... — вона замовкла.

— Ти?

— Тому й не хочу, щоб він виявився замовником.

— Отже, бажання твоє виконано. — Харрі глянув на годинник. — За чверть години вони дістануться аеропорту.

Мартіна спантеличено глянула на нього.

— Ти ж не маєш на думці, що...

— Що?

— Ти ж не маєш на думці, що батько знав про зґвалтування? І що він... він...

— Ні, твій батько не має до цього стосунку. Убивство Юна Карлсена замовив...

Несподівано потяг виринув з тунелю — чорне зоряне небо розстелилося над білою блискучою землею.

— ...сам Юн Карлсен.

Жінка, зодягнена у форму авіакомпанії «САС», усміхнулася, зблиснувши вибіленими зубами, простягнувши Юнові квиток, натиснула кнопку перед собою. Над головою задзеленчав дзвоник, і наступний клієнт підійшов до турнікету, простягнувши перед собою, ніби мачете, талончик з номером у черзі.

Юн повернувся обличчям до величезної зали вильотів. Він бував тут і раніше, але ніколи не бачив, щоб було так залюднено, як сьогодні. Гудіння голосів, кроків, оголошень по радіо здіймалося до високого, ніби церковного, склепіння. Сповнена надій какофонія, суміш мов, уривки незрозумілих речень. Додому на Різдво. Геть звідси до Різдва. Нерухомі черги на реєстрацію, ніби нагодовані удави, звивалися поміж загородками.

Дихай, казав він сам до себе. Часу вдосталь. Вони нічого не знають. Наразі ще. А може, взагалі не дізнаються. Він став за літньою пані, й коли черга просунулася сантиметрів на двадцять, нахилився й допоміг пані переставити валізу. Вона озирнулась, вдячно глянула на нього, й він роздивився, що вона має тонку бліду шкіру, як у мерця, що щільно обтягувала череп.

Він усміхнувся у відповідь, й пані нарешті відвернулася. Але у гудінні голосів живих людей йому безугавно вчувався її крик. Нестерпний, безугавний крик, що намагався заглушити ревіння електричного двигуна. Опинившись у лікарні й дізнавшись, що поліція обшукувала його квартиру, йому спало на думку, що вони, може, знайдуть у шухлядці угоду з «Гільструп Інвест», яку він з ними уклав. За якою Юн отримає п’ять мільйонів крон, якщо Керівна рада схвалить угоду, й підписану Мадсом та Албертом Гільструпами. Тому, коли поліція повезла його у Робертову квартиру, він помчав на Гетеборггата, щоб забрати той документ. І заскочив там Рагнхільд. Вона не чула, як він прийшов, бо увімкнула пилосос. І сиділа, тримаючи угоду в руках. Вона побачила. Побачила його гріхи так само, як колись мати побачила заплямоване сіменем простирадло. Й, достоту як мати, Рагнхільд принизить його, знищить, розповість геть усім. Батькові. Во­на не мусить бачити. Він відібрав у неї очі, так міркував Юн. Але вона досі кричить.