Спаситель - Несбьо Ю. Страница 89

— Жебраки милостині не викидають, — мовив Харрі. — У цьому природа речей. Я збагнув це у Загребі. Радше, мене раптом осяйнуло. Коли мені слідом кинули норвезьку два­дцятикронову монетку. Я споглядав, як вона дзиґою крутила­ся долі, й раптом згадав, як напередодні наші оперативники знайшли у снігу коло крамнички на розі на Гетеборггата хорватську монетку. Вони автоматично пов’язали її зі Станкичем, який того дня втікав цим шляхом, коли Халворсен стікав кров’ю вулицею вище. За своєю природою я людина скептична, але коли там, у Загребі, я дивився на ту монетку, мені здалось, що якась вища сила навмисно прагне мені щось показати. Коли я вперше зустрівся з Юном, жебрак кинув йому навздогін монетку. Пригадую, я тоді ще здивувався: жебрак відмовився від милостині. А учора знайшов цього жебрака у Дайкманській бібліотеці й показав йому монетку, яку знайшли оперативники. Він засвідчив, що дійсно жбурнув услід Юнові іноземну монетку, може, навіть саме цю. Та, ймовірно, саме її.

— Тож Юн, мабуть, їздив у Хорватію, хіба заборонено?

— Звісно, ні. От лишень дивина в тому, що, за його словами, він ніколи не бував за кордоном далі Данії та Швеції. Я спитав у паспортній службі, й дійсно, закордонного паспорта Юнові Карлсену не видавали. А от десять років тому видали паспорт Робертові Карлсену.

— Може, Юн отримав монету від Роберта?

— Слушно. Монетка — не доказ. Але вона змусила мене пошурупати мізками. А що, як Роберт у Загреб не літав? А що, як туди навідувався Юн? Юн мав ключі від усіх квартир, які Армія спасіння здає внайми, отже, і від квартири Роберта. А що, як він тихцем поцупив братів паспорт і злітав у Загреб, а там, знову видавши себе за Роберта Карлсена, замовив убити Юна Карлсена? Але із самого початку планував убити Роберта Карлсена.

Мартіна замислено роздивлялася ніготь на власній руці.

— Але якщо Юн прагнув убити Роберта, то чому замовив власне убивство?

— Щоб створити собі досконале алібі. Адже навіть якби Станкича схопили й він зізнався, Юн буде поза підозрою. Те, що саме цього дня Роберт з Юном обмінялися чергуваннями, скидатиметься на фатальний збіг. Станкич лише виконає інструкції, які йому надали. А коли згодом Станкич вже у Загребі зауважить, що вбили замовника, вони не матимуть причин виконувати замовлення й вбивати Юна. Адже ж рахунок нікому сплатити. Загалом, задум просто геніальний. Юн мав змогу пообіцяти загребцям будь-які гроші, адже розрахункова адреса все одно не існуватиме більше. Як і єди­на людина, спроможна довести, що того дня у Загребі був не Роберт Карлсен, й, імовірно, могла би довести алібі на час замовлення, — Роберт Карлсен. Задум був логічно замкненим колом, яке самознищується, ілюзія змії, що пожирає сама себе за хвіст, творіння, яке самознищується після виконання замовлення, не лишаючи зачіпок.

— Порядок понад усе, — мовила Мартіна.

Пара студентів завели застільну пісню, намагаючись заспівати на два голоси у супроводі гучного хропіння одного із солдатів.

— Але чому, чому він прагнув убити Роберта?

— Бо Роберт був для нього загрозою. За словами капрала Руе, Роберт погрожував «знищити» Юна, якщо той знову пі­дійде до якоїсь жінки. Спершу я гадав, що йшлося про Теа. Але ти маєш рацію, Роберт не мав до неї надзвичайних почуттів. Юн казав, буцімто брат божеволів через цю жінку, щоб згодом усе скидалося на те, що у Роберта був мотив праг­нути його смерті. Але Роберт мав на увазі не Теа, а Софію Михолеч. П’ятнадцятирічну хорватську дівчинку, яка сьогодні мені у всьому зізналася. У тому, що Юн постійно змушу­вав її до сексу, погрожуючи витурити її родину з квартири, яка належить Армії, а також з країни, якщо вона пручатиметься чи прохопиться хоч кому-небудь. Але, завагітнівши, вона звернулася до Роберта, який допоміг їй і пообіцяв, що спинить Юна. На жаль, Роберт не пішов одразу ані до керівництва Армії, ані у поліцію. Мабуть, гадав, що то сімейний клопіт і не треба виносити сміття під чужу хату. Як я зрозумів, у вас в Армії спасіння так заведено.

Мартіна споглядала засніжений нічний краєвид, що химерно мигтів за вікном.

— У цьому був задум, — мовила вона. — Але що пішло не так?

— Те ж саме, що й завжди, — відповів Харрі. — Погода.

— Погода?

— Якби того вечора рейс у Загреб не відклали через снігопад, Станкич полетів би додому й лише там дізнався, що, на жаль, вбив замовника, от і по всьому. Але Станкич мимоволі залишається ночувати в Осло й виявляє, що вбив не ту людину. Але він гадки не має, що для них замовником є Роберт Карлсен, тому продовжує полювання.

З гучномовця залунало: «Аеропорт «Гардермоен», платформа праворуч».

— Тепер ти спіймаєш Станкича?

— Це моя робота.

— Ти його вб’єш?

Харрі глянув на неї.

— Він же вбив твого товариша, — мовила Мартіна.

— Це він тобі таке сказав?

— Я сказала, що взагалі нічого знати не бажаю, тому він ані слова мені не розповів.

— Я поліцейський, Мартіно. Ми арештовуємо людей. А ви­рок виносить суд.

— Он воно як? То чому ж ти у такому разі не здійняв загальну тривогу? Чому не повідомив поліцію в аеропорту, чому сюди не мчать оті ваші спецпризначенці, повмикавши сирени? Чому тут лише ти один?

Харрі не відповів.

— Ти ж навіть не розповідав нікому те, що розказав мені, адже так?

За вікном показалися гладенькі сірі бетонні стіни станційної зали.

— Наша зупинка, — тільки й мовив він.

Розділ 34. Вівторок, 22 грудня. Розп’яття

Між Юном та реєстраційною стійкою лишавсь однісінький пасажир, і раптом він відчув. Солодкуватий запах мила, який віддалено йому щось нагадував. Щось, що було геть недавно. Він заплющився, перебираючи у пам’яті, що саме.

— Прошу, наступний!

Юн кинувся уперед, поставив валізу та наплічник на тран­спортер, а квиток та паспорт поклав на стійку перед за­смаг­лим чоловіком у білій уніформовій сорочці.

— Роберт Карлсен, — прочитав чоловік, дивлячись на Юна, котрий ствердно кивнув. — Два місця. А це ручна поклажа? — Він показав у бік чорної сумки.

— Саме так.

Чоловік погортав квиток та паспорт, пройшовся пучками пальців по клавіатурі, й хрипкий принтер виплюнув паперові стрічки, на яких зазначалося, що багаж прямує у Бангкок. І цієї миті Юн згадав, звідки знав той запах. Секунда в одвірку вхідних дверей у його помешканні, остання секунда, коли він почувався у безпеці. Чоловік, який стояв на майданчику, англійською сказав, що хоче щось повідомити, а потім націлив на нього чорний пістолет. Він насилу втримався, щоб не озирнутися.

— Щасливої дороги, Карлсене! — мовив чоловік за стійкою з миттєвою посмішкою, простягаючи йому квиток та паспорт.

Юн квапливо попростував до черг перед контролем безпеки. Ховаючи квиток у внутрішню кишеню, швидко озирнувся.

Він дивився йому просто у вічі. Й на мить у голові промайнула шалена думка, що Юн Карлсен упізнав його, але Юн уже перевів погляд. Щоправда, Юн має сполоханий вигляд, і це турбує. Він трохи не встиг, щоб схопити Юна біля реєстраційної стійки, й тепер час поквапитись, адже той уже стояв біля стійки контролю безпеки, де геть усе світять, тож ре­вольвер обов’язково виявлять. Треба покласти всьому край на цьому боці.

Глибоко зітхнувши, він розслабив пальці, що тримали руків’я зброї.

За інстинктом, він прагнув застрелити жертву просто тут і зараз. Але навіть якщо він спроможеться сховатися у натовпі, аеропорт все одно закриють, почнуть перевіряти документи у всіх поспіль пасажирів, тоді він не лише не втрапить на рейс до Копенгагена, котрий вилітає за сорок п’ять хвилин, але й втрапить за ґрати на найближчі два десятки років.

Він пішов слідом за Юном Карлсеном, дивлячись йому у спину. Діяти слід швидко і рішуче: підійти, тицьнути ре­вольвером поміж ребер і поставити ультиматум коротко й зрозуміло. Потім тихо провести його крізь гармидер у залі вильоту на вкриту парковку, сховавшись за якоюсь автівкою, стрелити у голову, сунути труп під машину, зброю викинути перед контролем безпеки, вихід 32, рейс на Ко­пен­гаген.