Спаситель - Несбьо Ю. Страница 91

Юнові стояло перед очима, як він силкувався знерухомити руки поліцейського за спиною, але той спромігся вивільнити одну й прикрити горло. Юн бив і бив ножем у ту руку, але не міг дістатися шийної артерії. Осатанілий, він жбурляв поліцейського з боку у бік, наче ганчір’яну ляльку, й бив та й бив, допоки ніж не втрапив у груди, й поліцейський, сіпнувшись, зітхнув і зм’якнув. Він узяв із землі його мобільник і поклав у кишеню. Лишався останній удар.

— Але Станкич став на заваді? — спитав Харрі.

Юн уже замахнувся ножем, збираючись перетяти безтямній жертві горло, коли почув, як хтось кричить іноземною мовою, звів очі й побачив, що до них біжить чоловік у синій куртці.

— Він тримав пістолет, тож мені довелось тікати, — мовив Юн, відчуваючи, як зізнання очищує його, звільняючи від тягара. Побачив, як Харрі кивнув, побачив, що білявий велетень зрозумів його. Й до того розчулився, що від сліз перехопило у горлі, коли він вів далі: — Він вистрелив, коли я забіг до під’їзду. Й мало не поцілив. Він мало мене не вбив, Харрі. Він навіжений кілер. Ви мусите затрелити його, Харрі. Ми маємо схопити його, ви та я, ми...

Він зауважив, як Харрі, поволі опустивши револьвер, встромив його за пояс штанів.

— Що... Що ви таке робите, Харрі?

Велет-поліцейський застебнув пальто.

— Йду у різдвяну відпустку, Юне. Вельми вдячний за розповідь.

— Харрі! Стривайте!...

Упевненість у тому, що за мить здійсниться його невід­воротна доля, за кілька секунд обсушила йому горло та рот.

— Ми ж можемо поділити гроші, Харрі. Послухайте-но, адже ж можна поділити на трьох. І ніхто ні про що не ді­знається.

Але Харрі, вже повернувшись, мовив англійською до Станкича:

— Гадаю, у сумці стане коштів, щоб чимало хто з «Інтернаціоналя» звів собі домівки у Вуковарі. А твоя мама, може, пожертвує трохи апостолові у соборі Святого Стефана.

— Харрі! — Крик Юна пролунав, наче передсмертний зойк. — Усі люди заслуговують на ще один шанс, Харрі!

Поліцейський, уже обхопивши руків’я на дверях, зупинився.

— Зазирни у своє серце, Харрі. Там ти напевне знайдеш крихту прощення!

— Клопіт у тім, що... — Харрі потер підборіддя. — Прощення — то не моя справа.

— Що? — Юн очманів.

— Спасіння, Юне. Визволення. Ось моя справа. Моя теж.

Почувши, як двері за спиною Харрі, металево клацнувши, зачинилися, Юн побачив, як чоловік у смокінгу звів револьвер і пильно вдивлявся у чорну очницю дула, жах обернувся на фізичний біль, і Юн уже був не в змозі збагнути, хто кричить — Рагнхільд, сам він чи хтось інший. Але перед тим, як куля прошила його чоло, Юн Карлсен зробив висновок, до якого йшов довгі роки, сповнені сумнівів, сорому та відчайдушних молитов: ані криків, ані молитов ніхто не чує.

Частина п’ята. Епілог

Розділ 35. Провина

Харрі вийшов з метро на Егерторг. Був переддень Святвечора [64], тож люди поспіхом шукали останні подарунки. Та все одно скидалося, ніби на місто вже зійшов різдвяний спокій. Про це свідчили обличчя людей, котрі задоволено посміхалися, бо успішно підготувалися до Різдва, чи просто зморено й смиренно. Чоловік у надимнутому комбінезоні повагом проминув його, похитуючись та всміхаючись, випускаючи з округлих рожевих щік морозяну пару. Щоправда, Харрі впало в око й сповнене відчаю обличчя. Бліда жінка у тоненькій чорній шкіряній куртці, драній на лікті, тупцяючи, стояла, прихилившись до стіни біля годинникової майстерні.

Молодик, що стояв за прилавком, пожвавився, побачивши Харрі, швиденько закінчив обслуговувати клієнта, яким опі­кувався, й зник у комірці. Повернувся, несучи дідів годинник, гордо поклав його на прилавок.

— Цокає! — мовив Харрі здивовано й радісно.

— Все можна полагодити, — відповів молодик. — Тільки накручуйте годинника обережно, не перетягуючи пружину. Цей механізм — річ чутлива. Спробуйте накрутити, відчуєте самі.

Харрі взявся накручувати годинника, відчуваючи, як треться метал об метал, як чинять опір пружини, й раптом зауважив, як пильний погляд молодого годинникаря застиг.

— Перепрошую, — мовив він, — чи можу спитати, звідки у вас цей годинник?

— Дідів, — мовив Харрі, здивований несподівано святобливим тоном співрозмовника.

— Не цей. А отой. — Він показав на зап’ясток інспектора.

— Я отримав його як подарунок від колишнього начальника, коли він пішов від нас.

— Та-а-к. — Молодик нахилився до лівого зап’ястка Харрі, пильно роздивляючись годинник. — Безсумнівно, не під­роблений. Щедрий дарунок, ніде правди діти!

— Невже? А що в ньому надзвичайного?

Годинникар недовірливо глянув на Харрі:

— Чи ви й справді не знаєте?

Харрі похитав головою.

— Це «Ланге-один Турбійон» фірми «А. Ланге та сини». На задній кришці побачите серійний номер, у якому зазначено, скільки екземплярів таких годинників випустили. Якщо па­м’ять мене не зраджує, їх всього сто п’ятдесят. Ви носите на руці один із найрозкішніших годинників, який коли-небудь було виготовлено. Звісно, питання в тому, чи розумно носити такий годинник. Точніше кажучи, за сьогоднішньої ринкової вартості цей годинник ліпше було б сховати у банківському сейфі.

— У банківському сейфі? — Харрі глянув на незугарний годинник, який кілька днів тому жбурляв у вікно. — Він має не надто витончений вигляд.

— Саме в тому й річ. Їх робили лише з чорним шкіряним ремінцем, сірим циферблатом, ані діамантів, ані грама золота. Хоч те, що на вигляд — як простенька сталь, насправді — платина. Однак головна його цінність — інженерна справа, викінчена на рівні найвищого мистецтва.

— Оце так! І скільки, на вашу думку, він коштує?

— Гадки не маю. Але маю каталоги з цінами на рідкісні годинники, можу завтра принести.

— Мені досить заокругленої ціни.

— Заокругленої?

— Приблизної.

Молодик вип’яв нижню губу, захитав головою. Харрі чекав.

— Я б не продавав їх дешевше за чотириста тисяч.

— Чотириста тисяч крон? — мимоволі бовкнув Харрі.

— Ні-ні. Чотириста тисяч доларів.

Вийшовши з майстерні, Харрі вже не відчував ані холоду, ані важкої сонливості, що сповнювала все тіло, попри дванадцять годин глибокого сну. Й майже не зауважив жінки з позападалими очима у тонкій шкіряній куртці із поглядом наркоманки, яка, підійшовши, спитала, чи не з ним вона розмовляла кілька днів тому й чи не знає він чого про її сина, адже вона не бачила його вже чотири дні.

— Де ви бачили його востаннє? — машинально спитав Харрі.

— А ти як гадаєш? Певна річ, на Платі.

— Як його звати?

— Крістофер. Крістофер Йоргенсен. Агов! Чуєш мене?

— Що?

— Чи ти під кайфом?

— Даруй. Тобі слід взяти його фото, піти у Поліцейське управління й подати заяву на розшук. Це на першому поверсі.

— Фото? — Вона різко розсміялась. — У мене є світлина, на якій йому сім рочків. Згодиться?

— А якоїсь новішої?

— І хто б, на твою думку, його знімав?

Харрі знайшов Мартіну у «Сторожовій Вежі». Кав’ярня була зачинена, але адміністратор Притулку впустив Харрі через запасний хід.

Він знайшов дівчину у пральні, яка розташовувалась за складом одягу, вона стояла спиною до дверей, спорожняючи пральну машину. Щоб вона не сполохалась, він тихенько кахикнув.

Мартіна повернула голову, а він милувався її лопатками та потилицею, розмірковуючи, звідки в ній така м’яка граційність. І чи вона збережеться в ній назавжди. Дівчина, ви­проставшись, схилила голову набік, відкинула з обличчя пасмо волосся й посміхнулася:

— Привіт тобі, о Харрі!

Вона стояла всього за крок до нього, опустивши руки. Він довго дивився на неї. На її по-зимовому бліду шкіру, що якось дивно світилася зсередини. Чуттєві напружені ніздрі, чудові очі із зіницями-крапельками, які скидаються на часткове місячне затемнення. На вуста, які вона мимохіть спершу стис­нула, щоб зволожити, потім розслабила, м’які та вологі, ніби після цілунку. Барабан у сушарці торохкотів. Вони були наодинці. Мартіна, глибоко зітхнувши, ледве відхилила голову назад. До неї лише крок.