Байки - Глібов Л. І.. Страница 12

1853.

НА ТОКУ

Раз Півень, риючись даремно у садку,

Побачив ворох жита на току

І зараз кинувся туди хазяйнувати,

Ще й Курочку покликав помагати.

Прийнявся Півень жито розгрібать

І буйні зерна вибирать.

Недовго довелось клювати,

Бо вийшов Господар із хати,

Гостей непроханих пугнув,

А Півень, мов наперекір, гукнув:

- Курлю! Який се чорт там ходить? -

Неначе доглядає, а не шкодить.

- Ще й розкудачився!. А киш відсіль! -

Гукає Господар і зо зла кинув бриль.

Злетів на лісу Півень, сорому не знає,

А Курочка пішла тихесенько сама.

- Ох, то-то, то-то, то-то,- промовляє,--

Свого нема…

Навчає баєчка великого й малого,

Бо заповідано давно,

Що краще зернятко своє одно,

Ніж цілі ворохи чужого.

І не на свій, як кажуть, коровай

Очей не поривай.

1891.

МУЗИКИ

Десь у веселому краю

Зійшлися у гаю

Ведмідь товстий та волохатий,

Всесвітній пасічник-ласун,

Завзятий Цап-стрибун,

І телепень Осел ухатий,

Дурного розуму невдатний син,

Та передражник Малпенко Мартин.

Сидять, балакають під липою густою:

Хто бачив що і де хто був,

Чи поблизу, чи, може, за горою,

Які новинки чув.

- Погано, братчики, без діла в світі жити! -

Так Малпенко Мартин розмову завершив: -

Признаться, ніде правди діти,

І я гуляючи прожив;

Одначе, скрізь тиняючись, чимало

Всього побачить довелось…

Ох, трудно в світі жити стало!

Пора і нам придумать щось…

Ви не турбуйтеся,- щоб довго не кортіло,

Я зараз хочу раду дать:

Музичить треба - от і діло,

Коли хотіли знать!

Зозуля накує музиці,

Сказати в добрий час:

Бенкет, весілля, вечорниці -

Покличуть всюди нас.

Нехай гуляють добрі люде

В своїй веселій стороні;

Їм хороше, і нам корисно буде…

Чи добре я кажу, чи, може, ні?

- Так! Добре! Будемо музичить! -

Ревнув Ведмідь,- Розумна голова,

Не гріх і розуму позичить…

Робота гуртова.-

І стали на тому: щоб слова не зміняти,-

Не гаючись, се діло розпочати.

Днів через три вони в тому ж гаю

Справдили вигадку свою.

Роздобули баса, цимбали,

І скрипочка, і бубон є;

Прехорошенько посідали

Та як ушкварили - ой лишенько моє!

Хто в ліс, мовляли, хто по дрова,

Аж на ввесь гай луна гуде.

Ведмедів бас реве, неначе та корова

Із череди додому йде;

Цап на цимбалах паличками

І брязкотить, і дзенькотить,

Трусне борідкою або хитне рогами,

Мекече, бурмотить;

Між ними грає, не вгаває,

На скрипку Малпенко Мартин,

Кувікає, пищить, як іноді буває

Залізе порося у тин;

Осел силкується під кленом,

Щоб всіх перемудрить,

І, як у діжку макогоном,

У бубон стукотить.

Злетілись гави і сороки,

Шпаки, чижі і горобці,

Регочуться, хапаючись за боки:

- Ну так! удрали молодці!

Нехай їй біс, такій музиці,

Сполохала наш тихий гай,

Не можна вдержаться ніякій птиці,

Хоч куди видно утікай…

- Ось цитьте-бо! - Мартин гукає.-

Почин невдатний іноді буває!

Тривайте, братчики, не так ми сидимо,-

От зараз я попорядкую…

- Щось та не так - і я вже чую,-

Озвавсь Осел.- Ні, мабуть, не втнемо

А Малпенко йому: - Та ну-бо,- каже,- годі!

Не знаєш ти: музиці грать -

Не горобців полохать в огороді…

Послухайте, кому і де сідать:

Ведмедику - під липою старою,

А Цапу треба під вербу,

Ослові - на горбу,

Я примощусь під бузиною.

Заграли знов - ще гірш нема ладу.

Якраз на ту біду

І Соловей тут опинився,-

Вони до його: - Ну, мастак,

Ти здорово співать навчився,

Кажи по правді, що і як?

- А що ж,- він каже,- вибачайте,

Ні те, ні се,

Хоч десять раз пересідайте,

Немає хисту - от і все.

Почув я раз - старі сміялись люде,

Що квач притикою не буде;

Питаю: Як? - А так, як бач,

Причина невелика:

Якая ж із квача притика,

Коли він квач?

1890.

ГОРШКИ

Був собі Горщик золотий,

Хороший, дорогий.

Прийшла Біда і Горщик той розбила;

Жаліли всі, вона не пожаліла,-

На те Біда!

Скрізь її знають - села й города.

Чого вона не виробляє?

Не тільки що горшків, людей не розбирає.

І опинився Горщик золотий

Між череп’яними Горшками,

Щербатий і кривий,

З розбитими боками.

Всі насміхаються над ним:

- Ану лиш принеси водиці! -

А кухлик і собі: - Шкода вже їм, кривим,

Ходити до криниці!

Був колись Горщик, та розмок,

Тепер нікчемний черепок…-

Не змовчав Горщик, обізвався:

- Я черепок, та золотий,

А ти вже хто такий?

Хороший тим, що в боки взявся.-

Поважний Розум се почув,

Прийшов, дознався, що й до чого

І бідолаху золотого

В шовкову хустку обгорнув,

А щоб не чванилась кумпанія погана,

Усіх покидав за вікно.

Розбите золото - скрізь золото воно,

А череп’яна чвань - довіку череп’яна.