Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 14

— Можна нею пройти? — спитала вона.

— Заборонено, — відповів сторож.

Вона дістала двадцять франків. Сторож завагався. Вся родина, і так уже ошелешена стрімкою кручею й безмежним простором, почала заперечувати проти такої необачності.

Вона спитала в Маріоля:

— А ви підете, правда?

Він засміявся:

— Я ходив ще й небезпечнішими стежками.

І, не звертаючи уваги на інших, вони пішли.

Він ішов попереду, вузьким карнизом над самим краєм безодні, а вона пробиралася за ним, тулячись до муру, спустивши очі, щоб не бачити відкритої прірви під собою; тепер вона вже хвилювалася, майже мліла з остраху, чіплялася за його простягнену до неї руку, але відчувала, що він дужий, не втрачає самовладання, певен себе й ступає твердо, і зачарована, не зважаючи на свій страх, думала: «Оце справді чоловік!» Вони були самі в просторі, на такій висоті, де ширяють лише морські птахи, вони підіймалися над самим обрієм, по якому безнастанно проносилися білокрилі чайки, вдивляючись у далечінь своїми маленькими жовтими очицями.

Почуваючи, що вона тремтить, Маріоль спитав:

— У вас паморочиться голова?

Вона відповіла стиха:

— Трохи. Але з вами я не боюся нічого.

Тоді, наблизившись до неї, він обняв її однією рукою, щоб підтримати, й вона відчула таке заспокоєння від тієї грубуватої чоловічої допомоги, що підвела голову й глянула вдалечінь.

Він майже ніс її, а вона йшла, втішаючись цією дужою поміччю людини, що вела її небом, і почувала вдячність до нього, романтичну жіночу вдячність за те, що він не псує поцілунками цієї прогулянки туди, де пролітають чайки.

Коли вони вернулися до своїх супутників, що чекали їх, дуже занепокоєні, пан де Прадон з обуренням сказав до своєї дочки:

— Боже мій, які дурниці ти чиниш!

Вона переконано відповіла:

— Це не дурниця, бо вона вдалася. Що вдається, то не дурне, тату.

Він здвигнув плечима, і всі рушили вниз. Спинилися ще біля воротаря, щоб купити фотографії, а як вернулися до готелю, то настав уже час обідати. Господиня порадила трохи пройтися по пісках, щоб помилуватися горою з боку моря, звідки, за її словами, відкривається найчудесніший краєвид.

Незважаючи на втому, всі вирушили в дорогу і, обійшовши укріплення, трохи заглибилися в підступні дюни, хисткі, хоч і тверді на вигляд, де нога, ступивши на розстелений під нею прекрасний жовтий килим, нібито щільний, раптом несподівано вгрузала їх до литок в оманний золотавий намул.

З того боку абатство, зненацька втративши вигляд морського собору, який так вражає, коли дивитися на нього з берега, набуло, наче на пострах океанові, войовничого вигляду феодального замку, з високим зубчастим муром, прорізаним мальовничими бійницями і спертим на велетенські контрфорси, що вросли своїм циклопічним муруванням у підніжжя химерної гори. Але пані де Бюрн і Андре Маріоля вже ніщо не цікавило. Вони думали тільки про самих себе, немов оповиті сітями, що їх наставили одне одному, замуровані в тій в'язниці, де не знають нічого про світ, де не бачать нікого, окрім одної-єдиної людини.

Коли ж вони опинилися за столом, перед повними тарілками, під веселим світлом ламп, то ніби прокинулися і відчули, що голодні.

За столом сиділи довго, а як кінчили обід, то за приємною розмовою забули про місячне сяйво. Нікому, до речі, не хотілося виходити і ніхто про це не заговорював. Хай повний місяць посріблює поетичними переливами дрібну хвилю припливу, що вже сунувся пісками, ледь чутно й моторошно шурхочучи, хай він освітлює мури, що зміїлися довкола гори, хай серед неповторної декорації безмежної затоки, блискотливої від одсвітів, що повзли дюнами, кладе романтичні тіні на дзвінички абатства — більше вже не хотілося дивитися ні на що.

Ще не було й десятої години, як пані Вальсасі, яку зламав сон, заговорила про те, щоб іти спати. І цю пропозицію прийняли без найменшої суперечки. Сердечно попро-щавшися, всі пішли до своїх кімнат.

Андре Маріоль знав, що не засне; він засвітив дві свічки на каміні, відчинив вікно і почав милуватися ніччю.

Усе тіло його знемагало від муки марної надії. Він знав, що вона тут, зовсім близько, відділена від нього лише двома дверима, а наблизитися до неї було так само неможливо, як спинити морський приплив, що затоплював усе довкола. Він відчував у грудях потребу кричати, а нерви його були такі напружені від невгамовного й марного бажання, що аж сам себе питав, що він робитиме, не в змозі більше витримувати самотності в цей вечір нездійсненного щастя.

І в готелі, й на єдиній покрученій вулиці містечка помалу все завмерло. Маріоль, спершись на підвіконня, вдивлявся у срібний покров морського припливу, розуміючи лише, що час минає, і все не лягав спати, неначе в передчутті якогось щастя.

Раптом йому здалося, ніби хтось обережно торкає ручку його дверей. Він рвучко повернувся. Двері помалу відчинялися… Увійшла жінка; голова в неї була закрита білим серпанком, а вся постать закутана у широкий халат, зітканий ніби з шовку, пуху й снігу. Вона старанно замкнула за собою двері, потім, ніби не помічаючи його, що стояв у ясному отворі вікна, вражений щастям, пішла просто до каміна й погасила обидві свічки.

II

Вони мали побачитися другого дня вранці перед входом до готелю, щоб попрощатися. Андре Маріоль зійшов перший і чекав її появи з щімким почуттям тривоги й щастя. Що вона скаже? Якою буде? Що станеться з ними обома? В яку смугу життя — щасливу, чи страшну — він ступив? Вона може зробити з нього все, що захоче, — людину, яка живе у світі мрій, подібно до курців опію, або мученика, — то її воля. Він походжав коло двох екіпажів, що мали роз’їхатися в різні боки; йому випадало закінчити свою подорож через Сен-Мало, щоб завершити обман, а решта верталися до Авранша.

Коли він побачить її знову? Скоротить вона своє перебування в родичів, чи затримається там? Він страшенно боявся її першого погляду і перших слів, бо в хвилини коротких нічних обіймів не бачив її, і вони майже нічого не сказали одне одному. Вона віддалася рішуче, але з соромливою стриманістю, не барячись, не тішачись його пестощами, потім пішла своєю легкою ходою, шепнувши: «До завтра, мій друже!»

Від цього швидкого і дивного побачення в Маріоля лишилося ледве вловиме почуття розчарування, як у людини, котра не могла зібрати всього того жнива кохання, здавалося, вже дозрілого; і в той же час залишилося сп’яніння перемогою, а тому й надія, майже певність, що незабаром він доб’ється від неї цілковитого самозабуття.

Він почув її голос і затремтів. Вона говорила голосно, очевидно, сердячись за якусь батькову забаганку, й, коли вона з’явилася на верхніх сходинках, гнівна морщннка на губах свідчила про її роздратування.

Маріоль рушив до неї; вона його побачила ft усміхнулась. Її погляд раптом пом’якшав, у ньому з’явилась якась лагідність і розлилася по всьому обличчі. А взявши її руку, простягнуту рвучко й ніжно, він відчув, що вона підтверджує принесений нею дар і робить це без примусу й каяття.

— То ми розлучаємося? — мовила вона.

— Ох пані! He можу висловити, як мені це важко.

Вона прошепотіла:

— Але ж ненадовго.

Пан Прадон підходив до них, тому вона додала зовсім тихо:

— Скажіть, що збираєтеся днів на десять до Бретані, але не їдьте туди.

Пані Вальсасі, дуже схвильована, підбігла до них.

— Що мені сказав твій батько? Ти збираєшся їхати післязавтра? Почекала б принаймні до наступного понеділка.

Пані де Бюрн, трохи насупившись, відповіла:

— Батько нетактовний і не вміє мовчати. Море викликав в мене, як завжди, дуже прикру невралгію, і я справді сказала, що мені треба поїхати, щоб не довелося лікуватися цілий місяць. Але тепер не час говорити про це.

Маріолів кучер квапив його, щоб не спізнитись на поїзд до Поиторсона.

Пані де Бюрн спитала:

— А коли ви думаєте повернутися до Парижа?

Він нібито вагався:

— Не знаю ще, мені хочеться побачити Сен-Мало, Брест, Дуарненез, Затоку померлих, Трояндовий мис, Одьєрн, Пенмарш, Морбіган, — коротше, об’їхати всю ту славетну бретонську косу. Це в мене забере… — Помовчавши, ніби вираховуючи, він сказав прибільшено: