Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги. Страница 61

Вона замислено й байдуже промовила:

— Справді, можливо, що є духівниця.

Вдома лакей подав Мадлені листа. Вона прочитала й показала чоловікові:

Тепер почервонів Жорж:

— Оце воно, мабуть, і є. Чудно тільки, що кличуть тебе, а не мене, законного голову родини.

Спочатку вона не відповіла нічого, потім, поміркувавши трохи, сказала:

— Хочеш, підемо зараз у контору вкупі?

— Гаразд, залюбки.

Поснідавши, вони рушили.

Коли вони ввійшли до контори пана Ламанера, старший клерк запобігливо схопився й провів їх до патрона.

Нотар був маленький чоловічок, маленький і весь круглий. Голова його нагадувала кулю, настромлену на другу кулю, яка мала такі маленькі, такі коротенькі ноги, що в них було теж щось круглясте.

Він уклонився, запросив їх сідати й сказав, звертаючись до Мадлени:

— Пані, я викликав вас, щоб познайомити з духівницею графа де Водрека, що вас торкається.

Жорж не стримався й пробурмотів:

— Так я й знав.

Нотар докинув:

— Я зачитаю цього документа, дуже короткого, до речі.

Він узяв із теки папера й прочитав:

— «Я, нижчепідписаний, Поль-Еміль-Сіпрієн-Гонтран граф де Водрек, у цілому й повному розумі бувши, визначаю цим свою останню волю.

Що смерть може спіткати нас щохвилини, то я хочу, почуваючи наближення її, заздалегідь написати свою духівницю, яка зберігатиметься в пана Ламанера.

Не маючи прямих спадкоємців, заповідаю все своє майно, що складається з біржових цінностей на шістсот тисяч франків та нерухомого майна приблизно на п’ятсот тисяч франків, пані Клер-Мадлени Дю Руа без жодних умов та зобов’язань. Прошу її прийняти цей дар від померлого друга на знак відданої, глибокої і шанобливої приязні».

Нотар додав:

— Це все. Духівниця датована серпнем минулого року, й вона заступила такий самий документ, складений тому два роки на ім’я Клер-Мадлени Форестьє. Перша духівниця зберігається в мене і в разі протесту може стати за доказ, що воля графа де Водрека не змінилась.

Мадлена геть зблідла й дивилась на ноги. Жорж нервово крутив пальцями вуса. Хвилинку помовчавши, нотар промовив:

— Розуміється, пане, що без вашої згоди пані не може прийняти цієї спадщини.

Дю Руа підвівся й сухо сказав:

— Прошу часу поміркувати.

Нотар, посміхаючись, уклонився й ласкаво відповів:

— Я розумію, пане, ваше вагання. Мушу додати, що небіж графа де Водрека, який теж сьогодні обізнався з останньою волею свого дядька, висловив готовність шанувати її, якщо йому сплатять сто тисяч франків. На мій погляд, духівниця незаперечна, але процес наробить шелесту, а вам, певне, краще його було б уникнути. Думка людська часто буває недоброзичлива. У всякому разі, чи зможете ви дати мені відповідь до суботи?

Жорж уклонився.

— Так, пане.

Потім церемонно попрощався, пропустив попереду дружину, котра весь час мовчала, і вийшов з таким похмурим виглядом, що нотар перестав посміхатись.

Коли прийшли додому, Дю Руа з грюкотом зачинив двері й кинув капелюха на ліжко.

— Ти була коханкою Водрека.

Мадлена, скидаючи вуаль, рвучко обернулась:

— Я? О!

— Та ти ж. Жінці не лишають такого багатства, якщо вона…

Вона тремтіла й не годна була вийняти пришпильок, якими держався серпанок.

Трохи подумавши, Мадлена схвильовано мовила:

— Ти… ти… ти збожеволів… ти… Хіба ти сам… оце зараз… не надіявся… що він тобі щось лишить?

Жорж стояв коло неї і пильнував кожного її руху, як слідчий, що стежить за найдрібнішими огріхами обвинуваченого. Він сказав, підкреслюючи кожне слово:

— Так… він міг щось лишити мені… мені, твоєму чоловікові… Мені, своєму другові… розумієш… але не тобі… не тобі, своїй приятельці… не тобі, моїй дружині. Різниця величезна, ґрунтовна з погляду пристойності та громадської думки.

Мадлена й собі пильно на нього дивилась, у самі очі, глибоко й особливо, немов хотіла щось прочитати, немов хотіла викрити те невідоме в істоті, що його ніколи не осягнути і тільки прозріти в нього можна на мить хвилинами оспалості, чи безпорадності, чи неуваги, що відхиляють двері в таємничі духовні сховища. І поволі промовила:

— А по-моєму… всім теж чудним видалося б, якби він таку спадщину лишив… тобі.

Він різко спитав:

— Чому?

Вона відповіла:

— Бо…

Завагалась і сказала далі:

— Бо ти мій чоловік… бо ти, зрештою, дуже мало його знаєш… бо я приятелюю з ним дуже давно… бо його перша духівниця, складена за життя Форестьє, була вже на мою користь.

Жорж пустився ходити. Він заявив:

— Ти повинна зректися спадщини.

Вона байдуже відповіла:

— Чудово; тоді не варто чекати суботи, ми можемо зараз повідомити Ламанера.

Він спинився проти неї, і вони знову якийсь час стояли, втупивши очі в очі, силкуючись сягнути в непроникну таємницю сердець, добитись аж до коріння думки. Намагались оголити одно одному совість палким і мовчазним питанням — була то сокровенна боротьба двох істот, що, поруч живши, ніколи одне одного не знають, завжди підозрюють, догадуються та стежать, але не відають у іншому тванистих глибин душі.

І зненацька він кинув їй у лице:

— Ну, признайся, що була коханкою Водрека.

Вона знизала плечима:

— Ти дурниці плетеш… Водрек був дуже прихильний до мене, дуже… але не більше… ніколи.

Він тупнув ногою:

— Брешеш. Це неможливо.

— А все ж правда.

Він знову почав ходити й знову спинився:

— Тоді з’ясуй, чому він саме тобі лишив спадщину…

Вона відповіла недбало й незацікавлено:

— Дуже просто. Сам ти зараз казав, що в нього не було ніяких друзів, крім нас, чи, певніш, крім мене, бо він знав мене з дитинства. Мати моя була за компаньйонку в його батьків. У нас він бував часто, а що прямих спадкоємців немає, то подумав про мене. Що він трохи любив мене, це можливо. Але яку жінку так не люблять? Може, це сховане, таємне кохання й водило його пером, коли він надумав останню волю висловити, що ж тут такого? Він носив мені щопонеділка квіти. Ти з цього не дивувався, але тобі він квіток не дарував, правда ж? Так само й тепер він дарує мені своє багатство, та, крім того, й не має кому його дати. Навпаки, дуже дивно було б, якби він його тобі лишив. Чому? Хто ти йому?

Вона висловлювалась так природно й спокійно, що Дю Руа завагався. Він сказав:

— Байдуже, ми не можемо прийняти спадщини в таких умовах. Це мало б сумні наслідки. Кожне по-своєму зрозуміє, кожне натякатиме та кепкуватиме. Товариші вже й так дуже заздрять та нападаються на мене. Я мушу більше, ніж будь-хто, турбуватись за свою честь та дбати за репутацію. Не можна мені згоджуватись і дозволяти, щоб моя дружина прийняла спадщину від людини, яку й так уже поголоски в коханці їй пришивають. Може, Форестьє й терпів би це, але я — ні.

Мадлена лагідно сказала:

— Ну, друже, не приймаймо, буде в нас на мільйон менше та й усе.

Він усе ходив і почав уголос міркувати, маючи на увазі дружину, але до неї не звертаючись:

— Ну, так… мільйон… дарма… Він не розумів, складаючи духівницю, яку нетактовність, яку неподібність він робить. Не бачив, у яке хибне, смішне становище він мене поставить… В житті все залежить від відтінку… Аби він лишив мені половину, тоді все було б гаразд.

Він сів, поклав ногу на ногу й почав крутити вуса, як звичайно робив годинами нудьги, турботи та важкої задуми.

Мадлена взяла плетиво, що над ним часом працювала, і сказала, вибираючи вовну:

— Моє діло мовчати. Міркуй сам.

Він довго не відповідав, потім несміливо мовив:

— Світ ніколи не зрозуміє, чому Водрек зробив тебе єдиною спадкоємницею і як я міг це дозволити. Прийняти отак цю спадщину значить розписатися… тобі — в злочинному зв’язку, а мені — в безчесній вибачливості… Розумієш, як тлумачитимуть нашу згоду? Тут треба добрати викруту, добрати вправного способу, щоб затушувати справу. Треба, наприклад, дати на розум, що він поділив між нами це майно, половину дав чоловікові, половину — жінці.