Позивні Альфи Лебедя - Перов Леонід. Страница 14
На екрані з’явилися дві постаті. Вони сиділи на стільцях у кімнаті, дуже схожій на вітальню Сокороків. Спочатку це були невиразні силуети, тіні. Але ось вони почали “оживати”, і вже добре було видно, що то юнак і стара жінка. Деякий час ці двоє сиділи мовчки, ніби не знаючи, що діяти. Нарешті, жінка сказала:
— Все-таки Заполяр’я — це Заполяр’я. Суворий край. Не їдь, сину… І без тебе ті вишні зберуть.
— То ж було колись, мамо! — Юнак якось комічно, неприродно схопився з стільця, заходив по кімнаті, мати бовваніла тінню. — Тепер клімат Заполяр’я хоч і не такий, скажімо, як у Криму, але… Одне слово, не суворіший, ніж на півночі України чи на півдні Білорусії. Цьогорічний урожай вишень у Заполяр’ї перевершив усякі сподівання, і якщо ми, молоді, не допоможемо збирати…
Юнак розповів про греблю Берінгової протоки, про теплі течії, спрямовані в Північний океан (“просто Північний, а не Льодовитий, мамо! Недаремно ж і назву змінили!”). Змалював їй складний механізм утворення циклонів і антициклонів, що також приносять у Заполяр’я невичерпні потоки тепла. І доки хлопець говорив, на екрані видно було і греблю, що з’єднала два континенти, і реакторний острів поблизу неї, і безконечний простір океану. Здавалося, зеленкуваті хвилі котяться через кімнату і от-от підхоплять і понесуть матір і сина.
— Все це я знаю, — зітхнула мати, — а що, коли… А що, як, бува, відмовить установка, ну, трапиться яка-небудь аварія, що тоді? Як застукає вас мороз у літніх костюмчиках! Візьми про всяк випадок дідову шубу… — Невідомо звідки в руках у неї раптом з’явилося добротне зимове пальто, підшите соболиним хутром. Пальто було дуже схоже на те, що його носить сам Сокорока. — Візьми!
Син стояв немов дерев’яний, потім засміявся і замахав руками:
— Що ви, що ви! Не візьму!
— На випадок аварії… - благала мати. — Адже за теорією ймовірності можлива одна аварія на десять тисяч років…
- І ви боїтеся, що вона станеться саме тепер?
— А що ж ти думаєш? Все може бути! Клацнув вимикач. Екран погас. Відразу ж схопився Скептик.
— Дозвольте, Іване Свиридовичу, тобто Ваню, покажи, що там у тебе за екраном — телевізорний кінескоп чи, може, кінострічка?
За екраном усі побачили тільки плетиво провідників.
— Значить, це якась нова конструкція телевізора — бачити не те, що нам пропонує студія, а те, що ми самі схочемо…
— Я хочу дізнатися про космічні польоти! — випалив хтось.
Сокорока погасив світло і сів до апарата.
Цього разу присутні побачили простору кімнату. Перед великим екраном, що зайняв майже всю стіну, сидить молода жінка. Натискує якісь кнопки, говорять:
— Алло! Місяць! Будьте ласкаві, мені космодром кратера Коперніка. Алло, космодром? Запросіть до екрана товариша Сідлайракету. Це дружина…
На екрані з’явився високий стрункий чоловік у костюмі астронавта — точнісінько такому, як тепер малюють у журналах. Відхилив шолом — обличчя сердите, нахмурене.
— Що сталося? — замість привітання спитала дружина.
— Та нехай йому всячина. Не будемо знімати!
— Чому? Це ж фільм про Місяць!
— Чи ти з Марса впала, що дивуєшся? Хіба ти не знаєш режисера Крапки? Походив по кратеру, подивився на внутрішні схили кільцевої гірки, хмикнув і каже: “Нецікава фактура. Знімемо в павільйоні, на Землі. Крапка”. Всі оператори і їхні помічники доводили йому, що муляжі не можуть замінити природу, а він одне” товче: “Ми не фотографи, а митці. Крапка”. Одне слово, даремно тільки ракету ганяли — повертаємося ні з чим.
— Коли будеш удома?
— Через тринадцять хвилин стартуємо. Значить, на вечерю встигну.
— Чудово! Що тобі приготувати?
— Зроби шашлик. Та підсмаж цибульки, не забудь…
— З баранини, звичайно!
— Ага, — зрадів чоловік, — ти в мене догадлива!
— А рислінгу з мінеральною водою?
— О, це буде чудово!
- І сигарет, звичайно, купити?
Обличчя чоловіка розпливлося в усмішці.
— Ти в мене золото! На жодній з планет немає такої дружини…
— Це ти правду сказав, бо я невтомно піклуюся про твоє здоров’я. А тому в оце замовлення доведеться внести невеличкі зміни. Після космічного польоту дуже корисний вітамінізований кефір. Та ще морквяні котлети. Я читала нову працю визначного кулінара доктора кулінарних наук…
— Так навіщо тоді й запитувати?
— Я ж хочу вдовольнити твій смак!
— Тоді приготуй, одне слово, шашличок…
- Їстимеш вітамінізований кефір і морквяні котлети. Тобі треба виробляти смак. А то вигадає таке — напихатися бараниною на ніч! І забудь про вино та цигарки.
Чоловік облизався, примирливо махнув рукою:
— Ну, гаразд, моя люба, ще стародавні римляни казали: “Про смаки не сперечаються”. Одне слово, готуй батарею кефіру…
- І парочку морквяних котлет! — усміхнулась дружина. — Крапка.
Екран погас. У темряві почувся голос Софії Миколаївни:
— Майже всі уже зібралися. Чи не пора до столу? Та є дещо смачніше від кефіру…
— Встигнемо! — гукнув Оптиміст. — Хочеться ще зазирнути в обрії часу. Цікаво, як, у майбутньому, скажімо, буде поставлено охо- т рону здоров’я?
Знову засвітився екран. На ньому поволі вималювалася картина: невеликий острівець в океані. Високо над будівлями здіймається позолочений шпиль. І враз усі побачили якесь приміщення. Оточений головками мікрофонів, там сидів чоловік середніх років і тривожно говорив:
— Усім, усім, усім! На Північному полюсі захворів 160-річний астроном… Як же його звати?.. Одне слово, Петро Петрович Петренко. Просимо надати медичну допомогу…
Спочатку з океану виринув підводний човен, з його борту на берег стрибнула лікарка в білому халаті з чемоданчиком у руці. Не встигла вона зробити й кроку, як над нею завис вертоліт, з нього вистрибнув чорнобородий чоловік в окулярах. Повз них шугнула ракета, стала сторч, із люка, немов акробат, вистрибнув ще один лікар. Причалило кілька океанських лайнерів, і звідусіль бігли лікарі.
— Де він? Де? — гукали. — Нечувано! Перше захворювання за останні п’ятдесят років!
Круглий павільйон обсерваторії. Біля телескопа сидить ще міцний чоловік із сивим волоссям. Чхає. Витирає хусточкою носа. Заходять лікарі, надягають маски, обступають старого. їх стільки, що не вміщаються в павільйоні.
— Як ви себе почуваєте, Петре Петровичу?
— Та це дрібниці, - махає рукою астроном. — Нежить…
— Ого! Хороші дрібниці! — гукає чорнобородий, найповажніший із медиків. — Цей вірус, як і всі інші хвороботворні тільця, уже давно було знищено по всій Землі…
— Та пусте, — відмагався дідусь, — колись це й хворобою не вважалося.
— А тепер, — заперечив чорнобородий, — коли давно ліквідовано всякі захворювання, тепер це страшна хвороба.
Медик обернувся до радиста:
— Прошу сповістити Архітектурний Центр — необхідно негайно збудувати лікарню для Петра Петровича. Так і скажіть — негайно, не довше, як за одну годину!
— Дозвольте, — почав благати старий астроном, — хоч годинку поговорити з онуком. Він щойно прилетів з Марса, забіг на хвилинку.
— Забігав? — перебив його медик. — Все ясно. Це він звідти заніс нежить, з Марса! Ізолювати хворого!
Всі підступають до пацієнта. Обличчя в нього кривиться, кривиться… Дідусь чхнув, і лікарі розскочились. Старий кинувся навтьоки…
Екран погас.
— Цікаво, цікаво… — заговорив Скептик. — Але в мене є запитання…
— Запитання потім! — в один голос гукнули жінки. — Показуйте, Іване Свиридовичу, далі.
…Великий зал, наповнений людьми. На трибуні моложавий чоловік. Він говорить, енергійно жестикулюючи руками. Спочатку не чути було, що він говорить, та ось прорвалися слова:
— Отже, дорогі товариші, жюрі в складі трьохсот тридцяти трьох чоловік одностайно вирішило першою премією відзначити роман “Крапля води”, поданий на конкурс під девізом “Новітній Пегас”. Чим керувалося жюрі? Віршований роман “Крапля води” хоч і невеликий за своїм обсягом (він має лише 110 тисяч рядків), але показує широку картину нашого життя. Автор подарував нам новаторський, філософський у своїй основі твір. У цікаво побудованій фабулі розкрито роботу фізиків, які здійснили розщеплення останнього нерозщепленого елемента — вуглецю. Багато хвилюючих розділів присвячено показові і такого величезного досягнення нашої науки, як синтез легких ядер. І немає сумніву, що автор дуже компетентний, бо герої твору оперують багатьма складними, я б сказав, оригінальними формулами. Зокрема формула для розрахунку будівництва геліометалургійних заводів, на яких енергія Сонця плавитиме з руди метал, — має велике практичне значення. Ненароком, наче між іншим, автор зробив надзвичайно важливе відкриття. А з якою силою виразності змальовано наші заводи й фабрики, одне слово, усі підприємства! Не можу відмовити собі в задоволенні процитувати одну строфу.