Позивні Альфи Лебедя - Перов Леонід. Страница 15

На поверхні колоски фотосинтезують,

А глибоко під землею заводи працюють.

Їх роботою керують меткі автомати,

Люди сіли за книжечки, люблять почитати!

Яка чарівна сила поезії сконденсована у цих рядках! Просто і ясно сказано, що наша промисловість, яка дає стільки продукції, скільки потребує суспільство, розташована в надрах планети, що все це автоматизовано і працює без щоденного втручання людини. Переконливо змальовано тягу нашого сучасника до науки, до ще інтенсивнішого накопичення знань. Одне слово, товариші, автор цього чудового роману цілком заслужив почесний лавровий вінок. Ось зараз, при вас, я розірву конверта, і ми дізнаємось, хто сховався під скромним девізом “Новітній Пегас”.

Оратор тремтячою рукою розкриває конверта, читає. На обличчі — подив. П’є воду. Знову читає, наче не вірячи своїм очам.

— Товариші… Дорогі товариші! Одне слово, автором роману “Крапля води” є електронна машина “Універсал — 1966”…

Екран потьмянів.

Коли через деякий час він засвітився знову, друзі Сокороки побачили степ, що аж до самого обрію квітнув золотистими кружалами соняшника. Межівником ідуть двоє, соняшник майже сягає їм до плечей. Один говорить:

— Ми внесли на ці сто гектарів усього один грам стимулятора росту. Минула доба, рослини підросли на один метр, один сантиметр і один міліметр. Почали цвітіння. Тваринам теж іде на користь — добре їдять, швидко нагулюють сало…

— Я не вірю в ці інтенсифікатори, дорогий агрономе, — перебив інший. — 3 погляду науки вони не витримують ніякої критики. Ну, скажіть, як стимулятор може вплинути на гени, хоча б і цього соняшника, гени, що є єдиними носіями спадковості? Ви читали моє семитомне дослідження про спадковість? Тільки випадкові, я б сказав, хаотичні мутації можуть дати деякі зміни. А таке удосконалення природи, даруйте на слові, - дитячі забавки.

— Але ж досвід, практика…

— Не в цьому справа, дорогий колего. На досвід ми всі посилаємось… До речі, покажіть мені цей ваш порошок.

Агроном виймає пакетик, розгортає.

— Він із содою.

— Цікаво, цікаво, — пробубонів генетик, а тоді встромив пальця в порошок і лизнув.

— Ой, навіщо ви? — скрикнув агроном. — Така доза може зашкодити.

— Пусте, сода ще ніколи не шкодила.

— Ой, глядіть… Ви ще скільки побудете в нас?

— Та, мабуть, завтра поїду. Нічого ж у вас цікавого немає…

— Давайте завтра зустрінемось отут, заміряємо соняшник, — запропонував агроном. — Ну, хоча б оце стебло.

Він одламав шершавий листок і поклав для приміти на золоту таріль соняшника.

— Ну, що ж, — промовив генетик, — якщо ви вважаєте, що завтрашній день принесе щось нове, то я не заперечую. Прийду.

Сонце закотилося десь за соняшники. Степ швидко потемнів, і так само швидко, як у кіно, минула ніч. Знову зійшло, попливло вгору Сонце, і дехто помітив, що зійшло воно там, де заходило.

На межівнику походжає агроном. За ніч соняшники так виросли, що він, піднявши руку, не може дістати до цвіту. Поглядає на годинника. Раптом чує писк.

— Вибачте, що я запізнився. Поки додибав…

— А де ж ви є? — озирається агроном.

— Я тут!

Щось смикнуло агронома за штани, глянув — біля його ноги стоїть малесенький чоловічок, до коліна йому не досягає!

— Ой лишенько! — забідкався агроном. — Бач, скуштували стимулятора…

Нахилився, підняв бідолашного Скептика, посадив на долоню, наче ляльку.

— Тепер я остаточно переконався, що цей ваш інтенсифікатор — непотрібна вигадка, — пропищав ботанік.

— Але ж ви самі… одне слово, на собі…

— Саме так! — тоненьким голоском скрикнув ботанік. — За вашою теорією, я мусив би вирости, зміцніти. А що вийшло?

— Справа в тому, що великі дози стимулятора діють навпаки. Висловлюючись науково, такі дози, як ви вжили, дають від’ємний ріст.

Чоловічок став на долоні, почав енергійно розмахувати руками — наче забивав невидимі гвіздочки:

— Я не вірю, не вірю в ці стимулятори!

…Він був до того комічний, що хтось із глядачів засміявся. Тоді ця жива лялька подивилася з екрана в кабінет Сокороки і промовила хрипким басом:

— А чи не здається вам, дорогі гості, що вже пора сідати за іменинний стіл?

Сокорока вимкнув апарат.

Софія Миколаївна заметушилася:

- І справді, пора. Ходімо, ходімо.

Всі, звичайно, були вражені, окрім Невразливого. Загомоніли, перебиваючи один одного.

— Як герой цього фільму міг звернутися до нас? Звідки він знає, що ми тут зібралися на іменини?

— Доки не скажете, Іване Свиридовичу, що воно за дивина оцей ваш БЕР, — за стіл не сядемо!

Сокорока подивився на своїх гостей веселими очима. Видно, він був задоволений роботою апарата.

— Дорогі друзі, - тихо сказав він, чомусь розглядаючи свої руки. — Сьогодні не час читати лекції…

— Хоч коротенько, Ваню! Ну, двома словами!

— Гаразд, — погодився Сокорока. — БЕР означає: біоелектронний резонатор. Він відтворює на екрані те, що уявляє людина. Ну, от я й пожартував трохи…

— Як же він відтворює?

— Це довго розказувати, а ми вже домовились, що сьогодні не буде лекції, а будуть пісні, усмішки… БЕР сприймає, посилює і трансформує біоструми. Одне слово…

— Отож я й помітив, — перебив Скептик, — що герої твого біофільму вживають твій улюблений вираз — “одне слово”!

— А шубу — помітили? Це ж його шуба!

- І сонце, брат, у тебе зійшло не там, де йому належить сходити!

— За огріхи прошу вибачити: я ж імпровізував… — розвів руками Сокорока. — Це якби сів такий актор, як Аркадій Райкін, ото був би біофільм!

— Признавайся, Ваню, це тебе Софія Миколаївна тероризує кефіром та морквяними котлетами?

Софія Миколаївна засміялася:

— Шкода, що не випускають ще вітамінізованого!

…Веселий гамір не стихав цілий вечір. І найбільше розмов було, звичайно, про новий апарат.

Андрій Дмитрук

НУЛЬ-БАР'ЄР

арешті я зібрався написати про це.

Минуле літо було надзвичайно жарке, правда ж? Як зараз пам’ятаю той ранок. Яскраве сонце, прегустий лозняк і пологі піщані схили круглого тінистого озерця. Найбезлюдніше місце в гирлі Десни. Я завжди відпочивав там удвох з Красовським. Шостого серпня Красовський займався своїми нейтринними прискорювачами. Мені не хотілося порушувати нашу недільну традицію. У моїй сумці лежали бутерброди, яблука, пляшка лимонаду і рушник.

Зійшовши з “річкового трамвайчика”, я одразу вибрався з натовпу пляжників і закрокував крізь гнучкий верболіз, захаращений зім’ятими паперовими скляночками, газетами та яєчним лушпинням. Потім усе сміття щезло — мало хто з приїжджих добирався до “озера Двох”.

Добряче подрімавши в затінку кущів, я вирішив освіжитися. Встав з піску, розморений, сповнений дрімотної насолоди, ввійшов у паруюче озеро з грузьким дном, усіяним черепашками, й хлюпнув собі в лице. Ось тут і почалося… Ні, не було ніяких світлових ефектів. Просто раптом сколихнулось осоловіле повітря, і, мов од дзвінкого ляпаса, заклало вуха. Озеро заходило ходором, із дна здійнявся мул. Тієї ж миті з’явився він — чоловік на чорній блискучій машині. Ліва рука незнайомця проросла майже до плеча крізь мій правий лікоть, а ліве коліно зникло в моєму стегні. Я був, зрозуміло, вражений появою такого “сіамського близнюка”. А “близнюк” здавався дуже потішним: високий, тонкий, як дівчина, в сірому костюмі, схожому на тренувальний. На голові у нього щільно ріс світлий пух. Кожна очна ямка знаходилась у високому бугорці, від чого обличчя “близнюка” нагадувало морду риби-телескопа. Він рвонувся, завдавши мені сильного болю, але й сам скрикнув і більше вже не шарпався. Машина ‘ забулькотіла й занурилася так, що ми з ним опинилися по коліно у воді. Очевидно, апарат “близнюка” матеріалізувався вище дна озера…