Позивні Альфи Лебедя - Перов Леонід. Страница 16

З хвилину ми впритул розглядали один одного.

— Чим зобов’язаний? — спитав я, бо відчував необхідність розгадки, але не знав, з чого почати.

Він торкнувся місця, де зрослися наші схрещені руки, й сумно зітхнув. Потім басовито сказав:

— Невелика помилка… Дозвольте відрекомендуватися: Ен-пілот Най з світу негативних енергій. Обсяг простору, в якому мені треба було з’явитися у вашому світі, виявився вже зайнятим. Будь ласка, пробачте.

Я признався йому, що з самого початку так і подумав. Най запропонував лягти для зручності на широку овальну кришку машини. Ми обережно зробили це, причому Ен-пілот, посковзнувшись, ледве не відірвав своє коліно разом із шматком мого стегна.

Кришка машини тріснула, і я вийняв з неї свою ногу в чорному браслеті відламаної пластмаси.

— Нічого. Зате тепер можна витягти машину на берег і вилити з неї воду, — зрадів Най.

Сонце припікало все дужче. Я скосив очі й побачив, що праве плече катастрофічно червоніє…

— Так. Тепер я з тиждень буду мастити плечі сметаною і боятимусь одягати сорочку.

Най, очевидно, не зрозумів. Він злегка за-совався і, почуваючи величезну незручність переді мною, вдався до пояснення:

— Розумієте, світ негативних енергій, що знаходиться в цьому ж обсязі простору, за ознаками абсолютно дзеркальний вашому. Якщо у вашому світі йде розсіювання енергії, то наш причиннонаслідковий процес — це концентрація. Наш час зворотний вашому. Час двох “суміщених” у просторі світів можна порівняти з двома паралельними, але протилежно напрямленими течіями. Між цими “потоками” стоїть бар’єр нуль-часу… Цей апарат — нейтринний перетворювач — створив миттьовий тунель через нуль-стіну, але простір, в якому повинні були матеріалізуватись атоми мого передпліччя й коліна, був заповнений молекулами вашої руки й стегна. Мої молекули втиснулись між вашими, і я не можу вивільнитись, оскільки речовина мого тіла набула тут властивості вашої речовини…

Я пошкодував, що немає Красовського. Миколу хлібом не годуй, а дай добалакати про нейтринний стан. Кінець кінцем хто я такий? Лаборант-біолог.

— Ваша розповідь, — промовив я, — нагадує мені старий земний жарт: “Як проїхати з Бейпіна до Пекіна?” Бейпін — це стара назва Пекіна…

Він засміявся.

— Не зовсім точно. Дві радіохвилі з різною частотою несуться в одній і тій же атмосфері і не заважають одна одній. Так і ми. Я змінив свою “частоту” і потрапив на Землю. Переходом між двома “частотами” був нейтринний стан…

Най засипав мене термінами. Він говорив про “зворотну кривизну простору”, про замкнуті гравітаційні поля нуль-бар’єра, що їх не можуть подолати ніякі елементарні частинки, окрім нейтрино…

Нарешті я перебив його:

— Пробачте, але я зрозумів з усього цього лише те, що нам все-таки доведеться звернутися до хірурга.

— Позбутися ноги й руки? — ойкнув Ен-пілот. — Я, на жаль, не вмію регенерувати.

— Отже, ходити все. життя в сіамцях? Років п’ятдесят тому нас би показували на ярмарках…

— Спробуємо доставити машину на берег, висушити її, і я полечу ні з чим…

— Скільки важить ваш перетворювач?

— У земних одиницях кілограмів двісті.

Я злісно хихикнув. Тут кожного взяла б злість — неждано-негадано серед білого дня отака халепа…

Він винувато кліпав круглими, облямованими пухом очима.

- І понесло ж мене! Ніколи собі не прощу…

Я подобрів і навіть поплескав його по плечу.

— Нічого, скажіть спасибі за те, що не сумістилися наші тіла й голови…

— Миттьова смерть.

— У вас теж є смерть?

— Звичайно.

Ми поволокли машину. Це було заняття не з приємних. Великий овальний жук перетворювача мав ззаду еластичні вушка локаторів. Най ручався за їхню міцність. Ми залізли у воду. “Близнюк” смішно підстрибував на вільній правій нозі: ліва, що приросла, була зігнута, і підбор Ная весь час бив його у праве коліно.

— Абсолютна синхронність рухів, інакше ми покалічимо один одного, — прохрипів Ен-пілот, беручись за одне з вушок. Ми обережно взялися суміщеними руками за двоє інших, а потім я зігнувся в поясі й намацав лівою рукою четверте вушко — воно було розміщене ближче до середини кришки. Серце шалено калатало, плечі, спина й зрощені місця нестерпно нили.

— Три, чотири… Пш… шла.

Ми з Наєм разом напружились і зрушили машину з місця. У воді розпливались вибухи мулу. Ми, ухкаючи для ритмічності, розгойдували перетворювач. Най, незважаючи на зовнішню тендітність, тягнув не згірше штангіста-професіонала. Кажучи правду, я стомився куди швидше, ніж він.

Вушка вислизали з спітнілих рук, мучила спрага. Я боявся порізатися гострою черепашкою. Біля самого берега ми сіпнули так, що у мене тріснула шкіра на руці в місці зрощення, і кров залляла сірий рукав Ная… Перетворювач виліз на пісок. Вода з плескотом стікала з нього в озеро.

Я горів, задихався, паморочилося в голові… Най з брязком одкривав люки й кришки, сушив пресловутий апарат…

Потім ми пили гарячий нудотно-солодкий лимонад, з якого вийшов увесь газ, і Ен-пілот сказав, що в їхньому світі теж є солодка вода.

Трохи спочивши під кущами (ми з Наєм через незручне зрощення могли лише стояти або лежати), я запитав “близнюка”:

— Куди ви повернетесь: у сьогодні, в завтра чи в учора?

— Наш час зворотний: якщо я пробуду тут день, то вернуся у мій світ післязавтра. Адже тутешнє “сьогодні” перетвориться на “завтра”, а “сьогодні” мого світу за цей час стане “вчора”: отож різниця становитиме якраз два дні.

— Але ж це парадокс: ви зможете зустріти там самого себе.

— Ні, такого не може бути, я залишусь самим собою в позавчорашньому вигляді. Тобто зроблюсь на два дні молодшим і вдруге переживу всі події двох цих днів.

— Отже, ви знову доживете до моменту старту перетворювача, знову повернетесь у позавчора, потім полетите й вернетесь втретє, і так до безконечності.

— Так. Щоб потрапити в кільце часу, я буду літати кілька хвилин у своєму світі з швидкістю світла: це дасть мені змогу повернутися одразу після старту.

— Ну, звичайно, лорянтцеве уповільнення: бачите, навіть я знаю. — Най кивнув, і ми, накульгуючи, потюпали до машини.

— Я повернусь, — сказав Ен-пілот.

— Тільки постарайтесь не потрапити куди-небудь всередину камінної кладки Хеопсової піраміди.

Усміхнене обличчя “риби-телескопа” щезло, наче зображення вимкненого телевізора.

Я залишився сам.

Аби я писав це оповідання три дні тому, то поставив би на цьому крапку.

Ні, Най не повернувся. Не знаю чому. Трапилось інше: я побачив у лабораторії Красовського нейтринний перетворювач. Чорний, овальний, з вушками локаторів.

— Гарна машина? — запитав Микола, клацаючи по кришці.

— Де ти її взяв? — вихопилось у мене.

— Як де? — оторопів Красовський. — Це ж “Веста-7”, гордість нашого інституту! Жартівник ти, як подивлюсь! — Потім хитрувато примружив очі й спитав: — А чи знаєте ви, пане жартівнику, що вміє робити “Веста-7”?

— Знаю, — відповів я. — І дуже прошу тебе, Колю, постав на неї вертольотний мотор з гвинтом. Піднімись метрів на двісті над землею, а тоді ламай всі нуль-бар’єри, які лише трапляться.

Між іншим, мені спало на думку, що світ Ная дзеркальний нашому, правда ж? А що, коли ім’я “Най” треба читати навпаки? Вийде “Йан” — щось на зразок Яна або Івана, тільки навиворіт.