Покров - Дашвар Люко. Страница 12

це ж… нормальний привід затриматися в кав’ярні, коли твій

мужчина якогось біса запізнюється на п’ятдесят хвилин?!

— Я знав, золотце, що ти мене дочекаєшся, — Хотинський

сидить навпроти, дивиться Мар’яні в очі.

— Таке коїться… Коменти читаю… Забула про час, — хо-

робро бреше Мар’яна.

— Що пишуть? — Хотинський удає зацікавленість, та по-

гляд блукає.

— Дівчина одна… Медсестра… — Мар’яна не знає, чим

закінчився похід на Банкову, що пам’ятник Леніна на Бесараб-

ській площі може і не встояти, що КМДА оточена обуреним

морем… Зі щирим хвилюванням переповідає Полині приго-

ди. — А хлопець її зник. І вона досі не може його знайти…

— Знайде. То ж не в минулих часах людину шукати…

Хотинський замовкає. «Ось він, час “Х”! Зараз почнеть-

ся!» — розуміє Мар’яна. Серце калатає — одне з двох: чи

в коханні зізнається, чи гудбай!

— Ти потрібна мені, як повітря, — упевнено вимовляє Хо-

тинський.

Мар’яна губиться, пливе, усміхається знічено: пронесло?!

Ніяких прощань?! Яке ж щастя! Обійняти його тут, при тих

дурних дітях, що вони й досі цілуються, притулитися до його

плеча, та до Хотинського, як до зірок, — сидить навпроти,

відкинувся на стільці, на столі парує гарячий еспресо.

Він читає Мар’янині думки. Рвучко подається вперед, обхоп-

лює Мар’янині долоні, пестить ніжно.

— Без тебе не впораюся, золотце…

— З чим? — геть губиться Мар’яна.

— Грандіозний шанс! Такий випадає раз на сто років одно-

му з мільйонів… — Хотинський збуджується, починає говори-

ти швидко-нервово. — Зараз усе поясню, та спочатку пообі-

цяй: усе, що ти почуєш, залишиться між нами. Ніхто і ніколи

не має про те дізнатися.

— Ще одна таємниця? — Мар’яна тьмяніє, журба на пле-

чі шаликом.

— Неймовірна таємниця! Таку можна довірити тільки най-

ближчій людині.

— Мені?! — і знову сонце сяє.

Хотинський киває. Підсувається ближче до Мар’яни.

— У Монреалі живе мій друг дитинства Кравчук, — веде,

наче русалку за щоку на гачок впіймати хоче. — Після восьмо-

го класу з батьками до Канади емігрував, вивчився, відкрив

власну юридичну контору. Ми з ним не губилися — спілкува-

лися в мережі. Два роки тому його контора уклала угоду з «Бан-

ком Монреаля»: Кравчуковій фірмі довірили відшукати нащад-

ків якогось нашого пана на прізвище Дорош. У банку на них

спадщина чекає. Не знаю, які скарби їм дістануться, але тільки

за пошук контора Кравчука більше двох мільйонів отримає.

— Пощастило…

— Мені пощастило… Нам, золотце! — ще втаємниченіше

шепоче Хотинський. — Кравчук уже другий рік шукає нащадків

того Дороша по всьому світу, бо вважає, що вони в Україну

з Канади не повернулися. А я думаю: і тут є сенс пошукати. Ми

з Кравчуком уклали угоду: якщо я нащадків тут знайду, п’ят-

десят відсотків винагороди — мої, — Хотинський переводить

дух, дивиться на Мар’яну. — Наші! Мар’яно… Ти ж допомо-

жеш? Долучишся?

Спантеличена Мар’яна мовчить. Розгублено кліпає: це і є сер-

йозна розмова?! Не про любов?.. Чи він — про любов, як довіру?

Хотинський торкається Мар’яниної руки.

— Агов, золотце. Ти де? Чи, може, я дарма…

— Ні! Я з тобою! — поспіхом. Замовкає, дивиться на Хо-

тинського беззахисно. — Просто я сподівалася, що ця розмо-

ва… Що відтепер ми не ховатимемося.

— Ми більше не ховатимемося! — запевняє Хотинський. —

Усі мають думати, що ми просто закохані, тому так багато

часу проводимо разом.

— А ти… не закоханий?! — От же горе! Ніяк не зрозуміти

Мар’яні, що в голові у Хотинського.

Він дивиться на Мар’яну здивовано.

— Хіба би я довірив таку таємницю сторонній людині?

— Просто скажи…

Хотинський в’їдається поглядом у глибокі Мар’янині карі

очі, говорить, навіює:

— Ми вигриземо ці гроші. І чкурнемо далеко-далеко… Ку-

пимо дім. У Провансі, Італії або в тій же Канаді. І — так! —

я люблю тебе, золотце.

— Дякую… — мов із конопель, шепоче Мар’яна.

Того вечора вперше за півроку стосунків щаслива Мар’яна

Озерова поверталася додому на «ауді» коханця. Вів автівку на

Лівий берег, усе про одне.

— Ти ж розумієш: якщо хоч хтось один, навіть випадково,

дізнається про наші пошуки — вважай, ми втратили шанс.

Десятки авантюристів почнуть діяти паралельно, устромляти

нам палиці в колеса, заважати, шкодити.

— Дорош — надто поширене прізвище, — Мар’яна почи-

нає усвідомлювати проблемність поставленого завдання. —

Навіть якщо знайдемо того, хто нам потрібен, нащадків його

могло і не лишитися.

Хотинський заряджений на успіх — є нащадки, шкірою від-

чуває! Збуджено розповідає про базові точки відліку, які отри-

мав від канадського друга Кравчука: потрібного їм Дороша

з роду козацької старшини звали Яремою, в 1843 році помер

на Чернігівщині. Здавалося би, все ясно: руку простягни —

і буде тобі результат, та Хотинський з літа стукає в усі двері, намагаючись знайти нитки Дорошевого родоводу, — і ні на

крок не наблизився до мети. То у нього вимагають спеціальний

дозвіл для ознайомлення з архівними документами, то з’ясо-

вується, що архіви окремих років взагалі відсутні чи відомості

сумнівні настільки, що віри їм ніякої. І в усіх одне питання: чому ви тим цікавитеся?! Геть змучили! І Хотинський вирішив: чому би не довіритися Мар’яні?..

— Твоя ж мати в архіві працює? Я нічого не поплутав? —

питає вже біля Мар’яниної хрущовки на Воскресенці. — Тобі

буде легше за мене без зайвих питань архівні папери погортати.

Мар’янине серце знов огортають сумніви — жене їх від-

чайдушно, притуляється до Хотинського, перед очі роздра-

тована мати: «Коли ми вже побачимо того крота, від якого

ти посеред ночі додому повертаєшся, ніби для нього білого

дня нема?!»

— Мама працює в міському архіві, — відповідає. — Там

в основному документи, що стосуються історії Києва.

— А з Центрального державного історичного архіву знає

когось?

— Певно.

— От і чудово. Нам туди треба!

— Мама теж поцікавиться, навіщо то мені, — шепоче

Мар’яна безбарвно.

— Скажеш, готуємо рекламну кампанію з історичною ре-

троспекцією, — відповідає Хотинський. Додає: — Я завтра

заїду по тебе зранку, золотце.

— Дякую… — не вірить щастю Мар’яна.

— Добраніч, люба, — коханець цілує дівчину в чоло, як вчи-

тель слухняну ученицю, суне до «ауді», озирається, бо Мар’я на

не йде, тупцює біля під’їзду. — Ну… Усміхнися! — вигукує. —

Відчуваєш? На нас чекає прекрасне нове життя! Воно вже тут,

поряд, манить до себе. За нього варто боротися…

«Ауді» тане в темряві. Мар’яна видихає, із подивом усві-

домлює: м’язи шиї, рук, спини нестерпно болять. Увесь вечір

страх, надії і сумніви напружували їх до повного божевілля,

і тільки тепер, коли Хотинський поїхав, розтоптавши сумні-

ви-страхи, неушкоджена надія поблажливо розслабила м’язи,

залишивши тільки біль на згадку про сумніви-страхи, і Мар’я-

на врешті повірила — сталося.

— Він — мій! — захват хвилею. Рвонула двері під’їзду,

відчула себе переможцем, якому нема вже за що боротися.

Ще ніколи занедбаний, облуплений під’їзд рідної хрущовки не

здавався Мар’яні таким брудним і огидним, як цього вечора.

От що за паскудство! Недопалки прямо на сходах! Правда і те, що то вони з Полею тут палять, але ж — де двірничиха?! Вона

хоч колись прибирає?!

Мар’яна відсуває недопалки чобітком, з азартом тисне на

дзвінок Полькиної квартири: не спи, Полько, просинайся, від-

чиняй скоріш — Мар’яні так хочеться поділитися своїм ща-

стям! Ти ж не зурочиш? Порадієш за подругу?