Покров - Дашвар Люко. Страница 13

В отворі розчинених дверей — Поля. Білявий, оптимістич-

ний колобок — усе життя котиться поряд із Мар’яною, та

нині Мар’яна бачить тільки чорні плями синців на круглому

Полиному обличчі. У світлі яскравої лампи з коридору вони

стають ліловими і яскраво-синіми, наче недолугий гример роз-

малював Полю для цирку.

Мар’яна на мить завмирає од прикрощів: дідько, Полю ж

вчора побили… Обіймає подругу, переймається щиросердно:

— Ти як?..

— Поспішаю! — Поля суне вглиб квартири, на ходу вдя-

гається, дістає рюкзак.

Мар’яна йде за Полею услід, спостерігає за нею ошелешено:

— Ти дурна? Куди? Ніч…

— На Майдан.

— Тобі мало?! Лежи й одужуй, прошу! Там таке коїться! На

Банковій людей б’ють, на Бессарабській юрба Леніна повали-

ти пнеться…

— І під КМДА… — Поля в курсі.

— І там! І тобі то треба?! От нащо?! Ти себе в дзеркало

бачила?

— Може, мєнти злякаються! — Поля віднаходить молоток,

намагається увіпхнути його у вже повний рюкзак.

— А молоток навіщо?

— Більше мене ніхто не вдарить! Хіба що одразу вб’є! —

глухо відказує Поля, дивиться на Мар’яну — очі блищать, та

Мар’яна бачить тільки лілове і яскраво-синє…

— Де твій газовий балончик, Мусько? — питає Поля. —

Візьми, згодиться. Ти ж підеш зі мною?..

— Я ледь на ногах стою! Я з роботи! — Мар’яна вже

не стримує роздратування. — Пахала до ночі, як проклята,

бо, знаєш, Полю, краще власними справами займатися, а не

по майданах бігати, якщо хочеш колись… хатку в Провансі

купити!

— Ігор так і не об’явився, — видихає Поля, очі вже не

тримають блиску, проливаються, змивають Мар’янине роз-

дратування. Бідна Полька!

— Хотіла по міліцейських відділках його шукати, — Поля

тремтить, вихлюпує: — Та як?! Я ж уся побита — раптом би

затримали. Цілий день обдзвонювала мєнтів, питала, чи є се-

ред затриманих Ігор Корнілов…

— Нема?

— Ніде…

— А мобільний?

— Поза зоною.

— А де живе, навчається? Ти, взагалі, хоч щось про ньо-

го знаєш?

— На архітектора вчиться. В університеті будівництва і ар-

хітектури.

— Там була?

— Субота…

— Дідько, субота… — Мар’яна ще намагається зупинити

подругу. — А давай я у понеділок з роботи відпрошуся, удвох до

університету сходимо, попитаємо. А сьогодні — лишайся вдома.

— Поїду на Майдан… Пошукаю. Може, хтось щось знає.

Ти зі мною?

Хіба можна покинути Полю?! Мар’янина душа смикається,

як лайно в ополонці.

— Хотинський тільки-но зателефонував… — бреше, радіє:

і не брехня, майже правда! — Прямо в слухавку мені: «Жити

без тебе не можу, Мар’яно!» Уявляєш? І сказав: «Приїду зараз».

— Тоді я сама…

Мар’яна хапає Полю за руку:

— Зачекай! Фотку Ігореву скинь мені. У мережі розміщу.

Попитаю… Не може ж людина просто так зникнути. Відшука-

ється! То тобі не з минулого пращура знайти.

…У занедбаному облупленому під’їзді Мар’яна зі щирим

страхом обіймає Полю — тільки ж обережніше, молотка не

виймай! — як стара баба, подумки хрестить подругу в рюк-

зак і спину.

Ніч забирає Полю, а Мар’яна ще довго тупцює на сходах

першого поверху — все курить, курить, ніби вже надто ясно

стало в мізках. Так ясно, що й усвідомлювати того не хочеться, а краще піддати хмар із тютюну, мрій, жадань… Щоби вже не

відволікатися на паскудне життя, бо в ньому бруду і ницості, як недопалків, — по вуха. Спересердя жбурляє на сходи ци-

гарку, затушує чобітком, суне на п’ятий, знає — не засне.

Розділ 3

Загублені

Хочеш загубити душу — помани її золотом. Невтримний

Майдан залив Україну морем людських сподівань: тисячі

всесильних мерзли в наметах, віддаючи свій вогонь мільйонам

розгублених. Вогонь розтікався, палив на попіл слова — роз-

мови — пусте, коли дім горить, — діставався людських сер-

дець, а Мар’яну не обпік — горіла своєю мрією, дратувалася,

ніби виправдовувалася: хіба чатування біля вогнища під сте-

лою Незалежності принесе їй щастя? Може, дасть власний

дах, одягне врешті пристойно, всадовить за кермо автівки і від-

править подорожувати Європою?! Гроші… Обіцяні Хотинським

мільйони подарують Мар’яні волю. І гідність. І кохання. В уяві

виникали «Боїнги», швидкісні потяги, повітряні кулі, яхти

і катери — несли багату Мар’яну геть від злиденної Батьків-

щини в краї ситі й сонячні, де пісок білий, трава смарагдова

свіжа, а людей нема. Геть нема.

Старанно обходила гарячі точки і скупчення збудженого лю-

ду: ні порожні очі Януковича, ні отетерілі хлопці з внутрішніх

військ, що вони стояли проти своїх, ні завивання міліцейських

сирен, ні водомети, ні буремний гуркіт порожніх бочок-бараба-

нів не лякали Мар’яну так сильно, як один приголомшливий

факт — Полин Ігор так і не знайшовся. Ніби і не було студен-

та-архітектора ніколи. Поля давно оббігала всіх Ігоревих одно-

курсників, друзів і знайомих, Мар’яна разом із подругою наві-

далася до батьків Корнілова, та запам’ятала тільки виплакані

очі Ігоревої матері і чорну хустину на її плечах.

— Невже і я можу так само несподівано, проти своєї волі…

зникнути? — жахалася. Страх їв душу, малював чорним: ось

вона біжить темним провулком, скрегочуть гальма, поряд зупи-

няється чомусь «ауді», з автівки вискакують пузаті «беркутів-

ці», тягнуть Мар’яну, вона пручається, кричить відчайдушно:

«Я не одна! Я всім розповім…» — «Тебе вже нема!» — плю-

ється зловтішний «беркутівець», штовхає Мар’яну до автівки,

та Мар’яна провалюється не в затишний салон «ауді» — у чор-

ну яму. А там же — ані берегів, ані дна, ані промінчика! Чорно-

та, і не видно в ній Мар’яни, бо її вже… нема.

— Господи, збережи! Тільки не зараз, прошу! Я ж тільки

прокинулася, тільки жити по-справжньому почала! — бла-

гала долю.

Прокинулися всі: добрі і злі, хоробрі і страхополохи, зло-

дюжки і чесні, старі і малі, порядні, падлюки, мрійники, реа-

лісти… Усі! Навіть у батьківській хрущовці на Воскресенці, де

давно вкорінилися сумні сірі злидні, Мар’яна ошелешено спо-

стерігала яскраве буяння незвичних емоцій.

— Куди зібрався, Валю? — рухлива, як ртуть, Мар’янина

матінка зухвало заступала шлях спокійному, доброму (аж роз-

дайбіда!) Мар’яниному тату. — На Майдан?! І що ти там забув?!

— Адочко, заспокойся, я на склад заскочу й одразу додо-

му, — Валентин Озеров лукавити не умів, та пробував, тіль-

ки б не засмутити дружину.

— Кому ти брешеш, Валю?! Я тебе наскрізь бачу! Хочеш,

щоби нам заборонили російською спілкуватися?

— Ми все життя російською розмовляємо.

— А тепер не зможемо. Бандерівці язики повідрізають!

— Де ти набралася цієї маячні, Адочко?.. — дивував-

ся тато.

— Ніде! Сама докумекала! — Ада смикала до себе чолові-

ків рюкзак, відкривала демонстративно. — Що це?! «Фарма-

цитрон», краплі від нежитю, бинти… У тебе повний рюкзак

ліків, Валю! І ти не на Майдан?!

— На склад, — уперто брехав тато. — Там хлопці збира-

ються. Кожен принесе, що зможе, а Ситник на своєму мікро-

автобусі одвезе в центр.

— Так він — Ситник! Йому сам Бог велів! А ти — Озеров!

Ти якого біса до них тулишся?!

Тато усміхався винувато, тягнув руки до рюкзака: мовляв,

прошу, віддай, Адочко, поспішаю…

— Там же люди, — додавав ніяково. — Можуть захворіти.

Холодно ж… Я їм іноді вірші читаю. Їм подобається…

— То ти добрий, а я погана?! — Ада червоніла од прикро-

щів. — А гроші ти звідки на ліки взяв? Може, на дріжджах

своїх мільйон заробив?! Так ні ж! Копійки виціджуєш, та й ті