Покров - Дашвар Люко. Страница 13
В отворі розчинених дверей — Поля. Білявий, оптимістич-
ний колобок — усе життя котиться поряд із Мар’яною, та
нині Мар’яна бачить тільки чорні плями синців на круглому
Полиному обличчі. У світлі яскравої лампи з коридору вони
стають ліловими і яскраво-синіми, наче недолугий гример роз-
малював Полю для цирку.
Мар’яна на мить завмирає од прикрощів: дідько, Полю ж
вчора побили… Обіймає подругу, переймається щиросердно:
— Ти як?..
— Поспішаю! — Поля суне вглиб квартири, на ходу вдя-
гається, дістає рюкзак.
54
Мар’яна йде за Полею услід, спостерігає за нею ошелешено:
— Ти дурна? Куди? Ніч…
— На Майдан.
— Тобі мало?! Лежи й одужуй, прошу! Там таке коїться! На
Банковій людей б’ють, на Бессарабській юрба Леніна повали-
ти пнеться…
— І під КМДА… — Поля в курсі.
— І там! І тобі то треба?! От нащо?! Ти себе в дзеркало
бачила?
— Може, мєнти злякаються! — Поля віднаходить молоток,
намагається увіпхнути його у вже повний рюкзак.
— А молоток навіщо?
— Більше мене ніхто не вдарить! Хіба що одразу вб’є! —
глухо відказує Поля, дивиться на Мар’яну — очі блищать, та
Мар’яна бачить тільки лілове і яскраво-синє…
— Де твій газовий балончик, Мусько? — питає Поля. —
Візьми, згодиться. Ти ж підеш зі мною?..
— Я ледь на ногах стою! Я з роботи! — Мар’яна вже
не стримує роздратування. — Пахала до ночі, як проклята,
бо, знаєш, Полю, краще власними справами займатися, а не
по майданах бігати, якщо хочеш колись… хатку в Провансі
купити!
— Ігор так і не об’явився, — видихає Поля, очі вже не
тримають блиску, проливаються, змивають Мар’янине роз-
дратування. Бідна Полька!
— Хотіла по міліцейських відділках його шукати, — Поля
тремтить, вихлюпує: — Та як?! Я ж уся побита — раптом би
затримали. Цілий день обдзвонювала мєнтів, питала, чи є се-
ред затриманих Ігор Корнілов…
— Нема?
— Ніде…
— А мобільний?
— Поза зоною.
— А де живе, навчається? Ти, взагалі, хоч щось про ньо-
го знаєш?
55
— На архітектора вчиться. В університеті будівництва і ар-
хітектури.
— Там була?
— Субота…
— Дідько, субота… — Мар’яна ще намагається зупинити
подругу. — А давай я у понеділок з роботи відпрошуся, удвох до
університету сходимо, попитаємо. А сьогодні — лишайся вдома.
— Поїду на Майдан… Пошукаю. Може, хтось щось знає.
Ти зі мною?
Хіба можна покинути Полю?! Мар’янина душа смикається,
як лайно в ополонці.
— Хотинський тільки-но зателефонував… — бреше, радіє:
і не брехня, майже правда! — Прямо в слухавку мені: «Жити
без тебе не можу, Мар’яно!» Уявляєш? І сказав: «Приїду зараз».
— Тоді я сама…
Мар’яна хапає Полю за руку:
— Зачекай! Фотку Ігореву скинь мені. У мережі розміщу.
Попитаю… Не може ж людина просто так зникнути. Відшука-
ється! То тобі не з минулого пращура знайти.
…У занедбаному облупленому під’їзді Мар’яна зі щирим
страхом обіймає Полю — тільки ж обережніше, молотка не
виймай! — як стара баба, подумки хрестить подругу в рюк-
зак і спину.
Ніч забирає Полю, а Мар’яна ще довго тупцює на сходах
першого поверху — все курить, курить, ніби вже надто ясно
стало в мізках. Так ясно, що й усвідомлювати того не хочеться, а краще піддати хмар із тютюну, мрій, жадань… Щоби вже не
відволікатися на паскудне життя, бо в ньому бруду і ницості, як недопалків, — по вуха. Спересердя жбурляє на сходи ци-
гарку, затушує чобітком, суне на п’ятий, знає — не засне.
Розділ 3
Загублені
Хочеш загубити душу — помани її золотом. Невтримний
Майдан залив Україну морем людських сподівань: тисячі
всесильних мерзли в наметах, віддаючи свій вогонь мільйонам
розгублених. Вогонь розтікався, палив на попіл слова — роз-
мови — пусте, коли дім горить, — діставався людських сер-
дець, а Мар’яну не обпік — горіла своєю мрією, дратувалася,
ніби виправдовувалася: хіба чатування біля вогнища під сте-
лою Незалежності принесе їй щастя? Може, дасть власний
дах, одягне врешті пристойно, всадовить за кермо автівки і від-
править подорожувати Європою?! Гроші… Обіцяні Хотинським
мільйони подарують Мар’яні волю. І гідність. І кохання. В уяві
виникали «Боїнги», швидкісні потяги, повітряні кулі, яхти
і катери — несли багату Мар’яну геть від злиденної Батьків-
щини в краї ситі й сонячні, де пісок білий, трава смарагдова
свіжа, а людей нема. Геть нема.
Старанно обходила гарячі точки і скупчення збудженого лю-
ду: ні порожні очі Януковича, ні отетерілі хлопці з внутрішніх
військ, що вони стояли проти своїх, ні завивання міліцейських
сирен, ні водомети, ні буремний гуркіт порожніх бочок-бараба-
нів не лякали Мар’яну так сильно, як один приголомшливий
57
факт — Полин Ігор так і не знайшовся. Ніби і не було студен-
та-архітектора ніколи. Поля давно оббігала всіх Ігоревих одно-
курсників, друзів і знайомих, Мар’яна разом із подругою наві-
далася до батьків Корнілова, та запам’ятала тільки виплакані
очі Ігоревої матері і чорну хустину на її плечах.
— Невже і я можу так само несподівано, проти своєї волі…
зникнути? — жахалася. Страх їв душу, малював чорним: ось
вона біжить темним провулком, скрегочуть гальма, поряд зупи-
няється чомусь «ауді», з автівки вискакують пузаті «беркутів-
ці», тягнуть Мар’яну, вона пручається, кричить відчайдушно:
«Я не одна! Я всім розповім…» — «Тебе вже нема!» — плю-
ється зловтішний «беркутівець», штовхає Мар’яну до автівки,
та Мар’яна провалюється не в затишний салон «ауді» — у чор-
ну яму. А там же — ані берегів, ані дна, ані промінчика! Чорно-
та, і не видно в ній Мар’яни, бо її вже… нема.
— Господи, збережи! Тільки не зараз, прошу! Я ж тільки
прокинулася, тільки жити по-справжньому почала! — бла-
гала долю.
Прокинулися всі: добрі і злі, хоробрі і страхополохи, зло-
дюжки і чесні, старі і малі, порядні, падлюки, мрійники, реа-
лісти… Усі! Навіть у батьківській хрущовці на Воскресенці, де
давно вкорінилися сумні сірі злидні, Мар’яна ошелешено спо-
стерігала яскраве буяння незвичних емоцій.
— Куди зібрався, Валю? — рухлива, як ртуть, Мар’янина
матінка зухвало заступала шлях спокійному, доброму (аж роз-
дайбіда!) Мар’яниному тату. — На Майдан?! І що ти там забув?!
— Адочко, заспокойся, я на склад заскочу й одразу додо-
му, — Валентин Озеров лукавити не умів, та пробував, тіль-
ки б не засмутити дружину.
— Кому ти брешеш, Валю?! Я тебе наскрізь бачу! Хочеш,
щоби нам заборонили російською спілкуватися?
— Ми все життя російською розмовляємо.
— А тепер не зможемо. Бандерівці язики повідрізають!
— Де ти набралася цієї маячні, Адочко?.. — дивував-
ся тато.
58
— Ніде! Сама докумекала! — Ада смикала до себе чолові-
ків рюкзак, відкривала демонстративно. — Що це?! «Фарма-
цитрон», краплі від нежитю, бинти… У тебе повний рюкзак
ліків, Валю! І ти не на Майдан?!
— На склад, — уперто брехав тато. — Там хлопці збира-
ються. Кожен принесе, що зможе, а Ситник на своєму мікро-
автобусі одвезе в центр.
— Так він — Ситник! Йому сам Бог велів! А ти — Озеров!
Ти якого біса до них тулишся?!
Тато усміхався винувато, тягнув руки до рюкзака: мовляв,
прошу, віддай, Адочко, поспішаю…
— Там же люди, — додавав ніяково. — Можуть захворіти.
Холодно ж… Я їм іноді вірші читаю. Їм подобається…
— То ти добрий, а я погана?! — Ада червоніла од прикро-
щів. — А гроші ти звідки на ліки взяв? Може, на дріжджах
своїх мільйон заробив?! Так ні ж! Копійки виціджуєш, та й ті