Покров - Дашвар Люко. Страница 15

радянській школярці вікном в інший світ.

— А ви за Європу? — не обійшла наболілого.

Хотинський напружився ледь помітно, примружив око, на-

че вирішував: дозріла тітка чи вкотре бокал освіжити? Усміх-

нувся чарівно, поклав долоню на суху Адину руку.

— Ми з Мар’яною понад усе цінуємо наші корені, — пові-

домив довірливо. — От вам пощастило! Маєте змогу щодня

торкатися історії нашого народу. А ми з такою проблемою стик-

нулися. Маємо завдання прослідкувати вплив козацької старши-

ни на розвиток столиці… А він був потужним. Наведу тільки один

трагічний факт. Ви ж, певно, знаєте: колись на розі Покровської

та Андріївської біля підніжжя Андріївської гори — там тепер

школа — стояла церква, яку за радянської влади в тридцяті роки

розібрали по цеглині. А в тої церкви така історія… У сімнадця-

тому столітті її збудував запорізький кошовий Самійло Кішка.

— Так у чому проблема? — не могла втямити хмільна Ада.

— Не можемо обійти бюрократичні перепони, щоби без

усіляких запитів і пояснень попрацювати в архівах країни —

у Центральному історичному, у регіональних, якщо у тому ви-

никне потреба. Часом, не допоможете?

Назавтра Мар’яна тримала в руках дивний документ. Свід-

чив: Мар’яна Валентинівна Озерова є стажеркою Державно-

го архіву міста Києва, працює над науковою працею зі вста-

новлення ролі козацьких старшин у розвитку столиці, тож

київський архів просить колег з інших архівних установ по-

сприяти своїй стажерці в доступі до потрібних їй фондів.

— Це ж «липа», — розгубилася Мар’яна.

— Подякуй краще! — відказала мати. — І не кажи, що

мені байдуже твоє щастя.

— Ти краще хоч щось роби, аби своє щастя зберегти, — не

втрималася, дорікнула Мар’яна.

Ада зухвало вигнула тонкі вуста підковою, глянула на донь-

ку без добра: ох, краще не лізь, куди не треба! Що ти про ме-

не знаєш?! Нічого! Не своїм життям живу — чужим, ненавис-

ним! Навіть ім’я чуже причепила до себе, як тавро. І кого

винуватити?..

Усі п’ятдесят чотири роки свого життя Аїда Озерова затято

ненавиділа власне ім’я — аж теліпало бідну, як чула з чужих

вуст. Ада — представлялася всім, а в паспорт ніхто не загля-

дав. Одним втішалася: Аїдою звали не задрипанку якусь, а сла-

ветну дочку древнього ефіопського царя. Аж задумалася про

власну винятковість: хтозна, може, і вона царівна? Хай не по

крові. За внутрішнім світосприйняттям. Увірувала, навіть під-

ставила фартуха — Божі дари приймати, та вже у старших

класах потрапила до театру, де ставили «Аїду». Прочитала

в програмці стислий виклад опери, за голову схопилася: і нащо

їй така гірка доля, як у ефіопки?! Ніяка вона не Аїда!

— Ада! — вперто втовкмачувала собі перед дзеркалом,

прискіпливо вивчала неземну красу, наче ріденьке русяве во-

лоссячко сеї ж миті мало скрутитися кучерями, шкіра потем-

нішати, а світлі блакитні очі набратися ночі. Та у віддзеркален-

ні кліпала повіками норовиста капловуха дівчина з кирпатим

носиком, тонкими блідими вустами, акуратними серпами чорних

брів, і не було в тому аж нічого виняткового, якби не погордливо

підняте підборіддя і зухвалий царський погляд. В’їлася таки

ефіопка у підсвідомість. А там і дари посипалися.

На вісімнадцять років баба Тася купила онуці кооперативну

квартиру на Воскресенці — розкішну, панельну, на дві кімна-

ти, з туалетом і металевою ванною.

— Матері дякуй, вона гроші тобі на квартиру заробила, —

вказувала сухим пальцем на жовту світлину усміхненої красу-

ні з такими ж серпуватими, як в Ади, чорними бровами і про-

зорими тевтонськими очима. От тільки носик у матері — як

під лінійку, а у Ади задьористий кирпатий.

Світлина сотню разів виручала Аду, коли в дитинстві дітла-

хи дражнилися:

— Адка — байстрючка! Адка — байстрючка!

Хапала фотокартку з етажерки в тісній кімнатці бараку на

лівобережній околиці столиці, де від народження жила з бабою

Тасею, бігла надвір.

— Ось моя мама Наталя! — кричала насмішникам, захли-

налася. — Найкрасивіша! Найхоробріша! Вона на Півночі

нафту добуває для нашої Батьківщини!

Тато, зрозуміла річ, загинув під час випробування нового

літака для Батьківщини. Хіба тільки в Ади?.. У класі аж п’ятеро

билися за право вважати свого загиблого тата героєм, і, оскіль-

ки Ада татової світлини не мала і нічим не могла довести його

відчайдушної хоробрості, лаври героя дісталися однокласнику

й сусіду по бараку Славкові Шуляку — демонстрував виріза-

ний із газети портрет похмурого льотчика, стверджував нахаб-

но: он який у мене тато!

— А мого тата Едуардом звали! Як короля! А моя мама

Ната нафту добуває, — безпомічно відгавкувалася зажурена

Ада, бігла в обійми втомленої бабці, питала настирливо: —

Чому мама не приїжджає?

— Гроші заробляє, — одказувала бабця. Лягала на підло-

гу, бо тільки там хребет, скручений довгим сидінням над кер-

мом трамвая, розправлявся, вирівнювався. Лежала важким

каменем, наче мертва.

Ада лякалася, сіпала бабцю.

— Вставай! Сукню мені ще й досі не дошила!

Бабця зітхала і бралася до роботи.

Ох, ті суконьки, бабиними руками шиті. Усе економила,

бідаха. Іншим дівчаткам батьки в магазинах стандартну шкіль-

ну форму купували, а метикувата баба Тася — обрізки та за-

лишки тканини, що їх віддавали за безцінь. Ніч над клаптями

поворожить, на ранок — ану, примірь, серденько! Може, десь

вшити чи відпустити треба. Через ті сукні дівчатка в класі за-

здрощами сходили, бо всі — однакові, а в Ади суконька особ-

лива: і спідничка кльошем, і комірчик гострий, і рукавчики

ліхтариками. Та особливо гарними виходили у баби Тасі фар-

тухи — і чорні щоденні, і білі святкові.

— Царівна… — всміхалася баба, коли Ада вдягала гіпюро-

вий білосніжний фартушок із легкими крильцями, крутилася

перед дзеркалом — очі сяяли.

— Царівна! — і не сумнівалася Ада, коли підросла і бабця

стала шити норовливій онуці не тільки шкільну форму, а й ви-

гадливі сарафани, брюки з джинсової тканини і кримпленові

костюми.

— Матері дякуй, — бабчина мантра не змінювалася протя-

гом років. Час остаточно зігнув Тасин поперек, Ада закінчила

школу, вступила до Київського політеху, переїхала до власної

окремої квартири, а працьовита мати-буровичка все ніяк не

могла відірватися від видобутку нафти для Батьківщини. Ада

давно перестала докучати бабусі запитаннями, образилася на

далеку матір усмерть, та гроші, що вони з місяця в місяць справ-

но надходили з далекої Півночі і баба Тася віддавала їх онуці всі

до копійчини, брала без душевних гризот. Усміхалася глузливо:

— Знову відкупається…

Трагічна правда розлилася гіркотою в 1981-му. У день Ади-

ного весілля з перспективним однокурсником Валею Озеро-

вим, що отримував підвищену стипендію, ішов на червоний

диплом, уже був прикріплений до кафедри, де по закінченні

навчання мав працювати над кандидатською, жив із батьками-

викладачами в самісінькому центрі біля університету і, незва-

жаючи на теплі очі й чарівну посмішку, за рік до закінчення

вишу не мав дівчини. Не те, щоби погордлива царівна з окре-

мою квартирою на Воскресенці надто захоплювалася розум-

никами, але ідея залишитися після інституту в столиці і стати

в майбутньому професорською дружиною запала в душу. Інте-

лігентний Валя катастрофічно програвав іншим Адиним зали-

цяльникам як із політеху, так і з бараків на околиці, де ще

й досі жила баба Тася. Один Славко Шуляк вартував десятка

таких, як Озеров: широкоплечий, азартний, нахабний до сказу.