Покров - Дашвар Люко. Страница 18

він вирішив торгувати дріжджами.

— Для випічки всім дріжджі потрібні! Усім-усім! — весело

скакала навколо ошелешеної матері.

— Гроші де взяв? — здивувалася Ада.

Гроші дали вже старенькі Валині батьки: продали квартиру

в центрі Києва, частину грошей віддали синові, щоби зміг за-

чепитися хоч за якесь діло, на залишок купили хату в глухому

селі на Чернігівщині, там і смерть зустріли. Математик Озеров

грішми розпорядився обачливо: роздав борги, орендував у ко-

лишньому дитячому садочку кімнатку під склад, заповнив її

сухими дріжджами, бігав до торговців-роздрібників, розносив

свій малий опт із мізерною націнкою.

— Усе ж стабільний заробіток, — виправдовувався, при-

носячи Аді жалюгідні копійки і безплатні дріжджі.

Життя сімейства Озерових стабільно загрузло в безнадійних

злиднях, і хтозна, коли би вибухнуло те болото, та у 2010-му, коли Аїді Озеровій виповнилося п’ятдесят і вона вже постави-

ла хрест на особистому щасті, до архіву по довідку завітав

Славко Шуляк — кремезний, нахабний, багатий.

— Адко?! — здивувався, потяг колишню однокласницю до

ресторану. — За нас! Ми ж кохали одне одного! — хильнув,

поплив. — І досі жалкую, що не женився на тобі.

— Помилки ніколи не пізно виправляти, — натякнула

схвильована Ада.

Шуляк око примружив, кивнув — вечір закінчили в номері

заміського готелю і аж ніскільки не розчарувалися.

— Ти ж машиністом тепловоза мріяв стати, — згадувала

Ада, притуляючись до сильного Славкового плеча після бурх-

ливої близькості.

— Попрацював трохи… Поки Союз не розвалився. Потім

шпали крав. І продавав. Отак і піднявся, — не таївся Шу-

ляк. — Тепер легальний бізнес маю. А ти?

— А я… і не жила! — раптом схлипнула Ада.

Шуляк розчулився, обійняв.

— Адко… Ти чого?! Ми ж з бараків! Нас із ніг не збити!

Тобі чого треба, щоби жити?! Кажи! Усе зроблю!

Від того дня в житті Ади Озерової з’явився привід для опти-

мізму — дочка і чоловік, як і раніше, прикрою реальністю

майоріли на горизонті її життя, та сенс його зосередився на

таємних, схожих на кадри з американських мелодрам, хвилю-

ючих зустрічах із щедрим коханцем. «Ну, знала ж! Знала ще

замолоду, що Озеров нігтя Славкового не вартий! Нащо я за

нього пішла?!» — бідкалася, повертаючись до тоскної двокім-

натної хрущовки на Воскресенці.

— Знову на роботі затрималася, Адочко? — обережно ці-

кавився Валя.

— У тебе нові сережки? — підпрягалася Мар’яна. —

Золоті?

Ада відповідала одразу обом:

— Премію отримала! Бо пашу, як проклята! Не те що

наш тато!

Тато з Мар’яною дуже скоро зрозуміли: у маминому житті

з’явився об’єкт, набагато важливіший, ніж вони двоє. Ада

бачила, як і без того похилі чоловікові плечі приречено опу-

стилися, очі згасли — потьмянів, а донька дивилася на них

обох із невтримною огидою, наче казала: «Які ж ви нечесні,

слабодухі!» Поверталася додому якомога пізніше, одразу за-

чинялася у власній кімнатці, тільки кричала: «Я сплю!», варто

було комусь із батьків постукати у двері. Вони стукали все

рідше: самотній тато курив на кухні, бо працьовита мама все

частіше затримувалася на роботі до ранку.

Ада на те не зважала, наче тільки тепер усвідомила: так

вона ж — Аїда! Царівна з дивним ім’ям і незвичайною долею!

Задьориста байстрючка з бараків! Хай хоч хтось слово поперек

мовить — загризе! У неї мати й досі нафту для Батьківщини

добуває, а тато — льотчик-герой! І хто її повчати наважиться?!

Одне муляло: до сказу сильно хотілося назавжди покинути

чоловіка і доньку, забитися під Шулякове крило, та тоді би

довелося залишити Валентинові й Мар’яні двокімнатну хру-

щовку на Воскресенці, бабою Тасею подаровану.

— Хіба то справедливо?! — мордувалася, повертаючись до

чоловіка і доньки після побачень з Шуляком. — Самі — ні на

що не здатні, невдахи! А я їм — квартиру?.. З якого дива?!

Чи то Майдан мимоволі напоїв Аїду невідворотними сподіван-

нями мільйонів, чи то знайомство з Хотинським і його вража-

юча схожість із недосяжними мужчинами з «QUELLE» так

уже запало в душу, та після вечері з чилійським вином царівна

вирішила: так більше жити не можна! Треба з тим щось роби-

ти. Хай що — сьогодні ж поговорить із чоловіком і донькою.

Оперативно зляпала фальшивий документ для Мар’яни, наче

відкуп тій заплатила.

— Тільки не впусти свого Хотинського, — щиро поради-

ла. — За таких, як він, жінки зубами тримаються.

— Це як? — набундючилася Мар’яна.

— Відривайся вже від материного подолу. Знайди привід

переїхати до свого хлопця, бери участь у всіх його справах.

Хоче в архівах ритися — заради Бога! І сама трохи пилом по-

дихай, не помреш. Тільки не вагітній, прошу, бо то не тримає.

Ані чоловіка, ані жінку. У такі часи, як нині, краще взагалі про

дітей забути.

— Ти давно забула, — замість «дякую» відповіла донька.

— Що ти про мене знаєш?! — невесело усміхнулася мати,

наче позначку поставила: все, що могла дати доньці, — дала!

Від чоловіка так легко не відкараскається.

Того вечора до коханця не пішла. Мовчки спостерігала, як

Валя повернувся додому з купою ковдр, узявся складати їх

в один великий пакет.

— Люди позносили, — пояснив ніяково. — Знають, що

у мене склад напівпорожній, от і несуть… Адочко, я ковдри на

Майдан доправлю й одразу додому.

Ада знизала плечима: як хочеш… «Валя ж знає… Давно знає,

що у мене є Славко. Чому не обурюється?! Не кидає мене?..

Що ж він за тюхтій такий?» — розмірковувала спокійно, сама

дивувалася: не дратує чоловік, як зазвичай.

— Кого ти рвешся зігрівати, Валю? — спитала раптом зі

щирим жалем. — Ти сам он геть промерз…

Валя завмер. Глянув на дружину чисто-ясно.

— Аби серце горіло, Адочко. Серце не підведе — поведе

тільки туди, де людина має бути, — сказав, наче в душу царів-

нину зазирнув.

Знітилася. Він… про себе чи їй дорікнув? Може, дозрів

урешті до розмови відвертої?

— То тебе серце на Майдан кличе?! — спитала без звичної

стервозності.

— А повертає завжди до тебе, Адочко, — підійшов до своєї

царівни гонористої, в очі зазирнув. — Ти теж… завжди по-

вертаєшся.

Отак. І зрозумій того Валю! У більш безбарвні часи Ада би

плюнула на спробу змінити своє життя — хай ллється собі, як

лилося! — та в країні другий тиждень поспіль набирав силу,

вирував, не видихався Майдан, спонукав до дій, змушував

по-іншому дивитися на близьких і рідних: це ж і вони морду-

ються?.. І хоч Аїда Озерова категорично не сприймала рево-

люційних подій, із подивом усвідомила: у її душі теж… з’явився

чималий Майдан Незалежності — ламав звичні уявлення,

відвойовуючи собі все більшу територію, ярив серце, вимагав

вчинків, бив у мозок: «Так далі жити не можна!»

— Може, і не повернуся колись! — мовила обережно. —

Якщо серце так підкаже…

Валя кинув на Аду швидкий приголомшений погляд, очі

відвів.

— А я чекатиму… — відповів тихо. — Завжди…

Сіпнувся до ковдр, наче іншої справи нема: складав у пакет,

руки посиніли, тремтіли, як від морозу. І так Аді шкода його

стало — хоч плач! Дістала з шафи ще нестарий вовняний плед,

простягнула чоловікові.

— Візьми з собою, Валю. Треба ж і тобі чимось зігрітися.

— Я поверну… — аж надто тихо пообіцяв Валя.

…Чоловік давно потягнув ковдри на Майдан, Мар’яна зателе-

фонувала: сьогодні вдома не ночуватиму, і Ада подякувала Богу, що цього злого зимового вечора лишилася одна-однісінька в по-

дарованій бабою Тасею на гроші матері-злодюжки колись такій