Покров - Дашвар Люко. Страница 16

Відкорковував зубом пляшку пива, дивився Аді в очі.

— Женився би я на тобі, — казав із придихом. — Та ти ж

мені зраджувати станеш! У машиніста тепловоза дружина має

бути вірна. Як у моряка. А ти, Адко, звикла хлопцями крутити.

— Я за тебе і не збиралася! — ображалася Ада й одного

разу вперше за чотири роки спільного навчання зупинила зо-

середжений погляд світлих блакитних очей на розумникові

Озерові.

Валя пручався три дні. Спочатку безмежно здивувався увазі

енергійної однокурсниці, потім зашарівся, знітився, розгубився

вкрай. На третій день відключив мізки, зібрав докупи хоробрість

і поцілував Аду в губи. На четвертий день пішли до рагсу.

— У мене буде царське весілля! — хвалилася Ада заздріс-

ним однокурсницям.

Баба Тася власноруч пошила онуці запаморочливу сукню,

яку Ада побачила в журналі «Бурда». Валині батьки взяли на

себе ресторан і заздалегідь купили молодятам через «Супутник»

путівку до Болгарії. У день весілля після рагсу на блискучій

чорній «волзі» з лупатою лялькою на капоті з шиком підкоти-

ли до бараків, бо інтелігентні Валині батьки якогось біса на-

полягали: баба Тася має першою побачити обручку на пальчи-

ку онуки.

Бабця чекала біля бараків. Побачила Аду, усміхнулася, при-

горнула до серця. Зятя по плечу погладила. Опустилася на

лаву і померла.

Отаке весілля. Який ресторан?! Де та Болгарія?! Поки Валя

в новенькому костюмі з квіткою на лацкані трусився у «швид-

кій» — супроводжував до моргу тіло покійниці, Ада у весільній

файній сукні ридма ридала в спорожнілій кімнатці бараку із

занавішаними рушниками телевізором і дзеркалом. Поряд тир-

лувалася сусідка тітка Галя, мати Славка Шуляка.

— Наталю треба повідомити, — мовила обережно. — Маму

твою. Не може бути, щоби із в’язниці на похорон не відпустили!

— З якої в’язниці? — Аді здалося — не розчула. Кліпа-

ла заплаканими очима, дивилася на знічену тітку Галю, у ву-

хах гуло. І — гнів. Крикнути би сусідці в пику відчайдушно,

як у дитинстві: «Мама… нафту добуває! Для Батьківщини!», та

сил катма.

Наступного дня в промерзлому коридорі моргу Ада вперше

побачила жінку, яка народила її й дала дивне ім’я Аїда. Не

кинулася до ніколи незнаної матері: хто ти?! Чому така?! Де

вешталася всі ці роки і хто мій батько?! Причаїлася біля про-

чинених дверей у кабінеті патологоанатома — серце з грудей,

перед очима пливе. Бачила, як двійко міліціянтів ведуть кори-

дором до покійницької згорьовану, та все ще красиву жінку

в сірій робі й білій хустині навколо шиї. Пробула біля тіла

баби Тасі кілька хвилин. Вийшла зарьована. Усе витирала очі

кінчиками білої хустки. Під пильною охороною посунула ко-

ридором до виходу повз кабінет патологоанатома. Ада відсах-

нулася від дверей: ні! Не бачити, не знати. Забути! «Чому в неї

хустка біла? Мала би в чорній…» — билося.

Гнівні запитання не відступали. На дев’ятий день, коли до

тісної бабусиної кімнатки набилися сусіди — поважно поми-

нали-випивали-згадували, Ада викликала тітку Галю надвір.

Нервово закурила при сусідці вперше в житті, очі в землю.

— Про матір мою щось знаєте? — ледь видушила.

Сусідка виявилася не настільки обізнаною, як сподівалася Ада.

— Тася ще тою партизанкою була, Царство їй Небесне, —

призналася. — Я сама випадково дізналася, що її доня зечка.

Усім же казала — буровичка…

— Ви як дізналися?

— У жеку зіткнулися. Тася довідку принесла, що в кімнаті,

крім тебе і неї, ще її донька Наталя прописана. А не проживає, бо відбуває покарання.

— Так вона… і тепер на кімнату право має?

— Певна річ. Колись же звільниться. Буде їй де жити.

— А… за що сидить?

— Не знаю, Адочко. Геть нічого більше не знаю.

— І про тата мого ніколи бабуся не розповідала?

— Ані слова! Тася мене на колінах благала нікому про донь-

ку не розповідати.

— І я вас прошу, — прошепотіла Ада.

Тітка Галя головою захитала: е-хе-хе… Кому розповідати?!

Чи своїх бід мало?

— Як люди з поминок розійдуться, прибери в кімнаті, —

порадила. — Речі Тасині збери — людям роздай. Що не по-

трібно — все роздай. А що згодиться, до себе перевези, щоб

і нитки не лишилося. У кімнаті ніхто не житиме, а то геть зле.

Ще злодюжки вікна виламають, розтягнуть Тасине добро.

Обійняла Аду, зітхнула:

— Допомогти?

Ще чого! Навколо Ади кружляли бабині таємниці: визирали

з-під матраца, дражнилися незрозумілими натяками коротких

нотаток у засмальцьованому блокноті, ховалися по шухлядах,

і навіть стара жовта світлина молодої красуні Наталі, здавало-

ся, тепер може розповісти так багато. Не з в’язниці ж вона Аді

грошики надсилала. А звідки? І чи вона? Невже баба Тася

багатійкою була, а Ада про те й не здогадувалася?! Ох, бабо!

Відправила співчутливого Валю до квартири на Воскресен-

ці, зачинилася в бабчиній кімнатці. Зухвало зірвала з телеві-

зора і дзеркала рушники — душили, забирали повітря, — усі-

лася на бабине ліжко: з чого почати?

З ліжка і почала: обмацала старенький ватяний матрац, по-

душки, ковдри. Нічого. Узялася за бабчин одяг — вивертала

кишені, перевіряла подоли пальт і суконь, складала у звичайний

мішок, виносила у загальний коридор бараку, лише кивала,

коли хтось із сусідів питав: «Можна забирати?» Перебрала

посуд — цілі каструлі, тарелі, виделки-ложки зібрала у вели-

ку картонну коробку: приїде Валя, на Воскресенку завезе.

Меблі обдивилася, зажурилася: які ж гіркі злидні! Ліжко хи-

тається, розкладачка на розтягнутих гачках: Ада в дитинстві на

ній ледь сколіоз не заробила. Біля вікна обідній стіл — і уроки

за ним робила, і кашу їла, і старенька швейна машинка «По-

дольськ» на ньому свій слід залишила, бо бабця строчила всяку

вільну хвилину, аж лак на столі протерся.

— Машинка! — дістала з-під ліжка дерев’яний футляр,

відчинила. Чи продати? Однаково шити не навчилася. Надто

вже копітка праця.

— А чи залишити? — задумалася.

Підчепила пальцем блискучу металеву кришечку на осно-

вині корпусу, під якою ховався невеликий контейнер для збе-

рігання котушок. Усміхнулася сумно: в дитинстві ховала тут

свій скарб — срібний ланцюжок із рубіновим медальйоном,

який знайшла біля бараків і нікому в тому не зізналася. У вось-

мому класі, коли Аді тільки стало чотирнадцять, у школі ста-

лася надзвичайна подія — однокласниця Олька Зарубіна за-

вагітніла, і батьки терміново видали її заміж. Олька покинула

школу, а Ада вперше в житті потрапила на справжнє весілля.

Як же хотілося вразити всіх — гостей, вагітну однокласницю,

нареченого! Баба Тася тільки пошила онуці модну спідницю,

а от кофтинки пристойної не було. Ада взяла свій скраб, пішла

на поклон до пихатої модниці Тоньки Захарченко, що в неї

мати в торгівлі працювала. Тонька позичила імпортний беже-

вий светрик із золотистими люрексовими вставками на один

тільки вечір, Ада віддала за те срібний ланцюжок із рубіновим

медальйоном назавжди.

— Ідіотка… — оголосила собі вирок.

Відкрила кришечку контейнера: всередині замість коту-

шок — чималий скручений носовичок.

— Що ж ти ховала, бабусю?..

Потягла — із носовичка на підлогу випав згорток з аркуша

звичайного шкільного зошита.

— Голка в яйці, яйце в курці, курка в зайці… — розгорнула.

На пожмаканому аркуші — дві коробки з-під сірників. Теп-

ліше?.. Викинула аркуш на підлогу, відкрила першу коробку —

дихалку забило: Господи… Краса яка! Обережно підхопила

двома пальцями золоте сердечко на вибагливому золотому