Покров - Дашвар Люко. Страница 19

гарній і багатій панельній хрущовці на Воскресенці, де вона

застрягла на все своє життя. Безцільно міряла кроками віталь-

ню, роздивлялася її, ніби вперше бачила, намагалася уявити

своє вимріяне нове життя — не тут, десь далеко, де все ви-

блискує і сяє, як у «QUELLE», та уява кульгала, підсовуючи

дебелі шкіряні крісла, журнальні столики з карельської берези, скляні вітрини, повні саксонської порцеляни, гільйотинки для

сигар, бар із коштовним алкоголем, плаский телевізор і авто-

ручку «Монтеграппа». Ада роззиралася розгублено, ніби все те

добро неодмінно мало розміститися тут, на жалюгідних сорока

двох квадратних метрах хрущовки. Хрущовка порожніла, підко-

ряючись Адиним примхам, на порепаний лінолеум вітальні опус-

калися дебелі шкіряні крісла, і Ада ніяк не могла знайти їм міс-

ця: і біля вікна зайві, і при стіні дивакувато виглядають, і диван

уже не увіпхнеш, бо крісла вітальню окупували, і куди в такому

разі стануть скляні вітрини з порцеляною…

Засмутилася, аж схлипнула. І розревлася би, та, на щастя,

задзеленчав мобільний — інвестор нового омріяного Адиного

життя Славко Шуляк звав у заміський готель у постілі пока-

чатися.

— А чого сумна? — спитав, лиш побачив набундючену

коханку. Всілася в Славків джип, брови насупила.

— А з чого радіти?! З Майдану того?! Усіх розтеліпав!

— Е, Адко! Не чіпай Майдан, — усміхнувся Шуляк. —

Я зараз на цій темі нормальне бабло рубаю. На одних тільки

прапорах за тиждень — півлимона. Попит.

— А мені що з того?

— Та що хочеш! — сказав щедрий Шуляк, бо, певно, теж

відчував потребу жити по-новому. — Кидай уже свого профе-

сора! Чого ми, як ті малолітки, по готелях… У мене на Биківні

скоро хата буде — за борги забираю оце зараз. Два поверхи,

камін, джакузі, все таке. Живи там собі на всьому готовому.

А я до тебе… Щовечора — тук-тук.

— І дружину кинеш?

— Далася тобі моя дружина?! Я вже забув, яка вона гола!

Краще про себе думай! Хату хочеш?!

— Хочу, — сказала Ада.

— Ну, все! Домовилися. За пару тижнів виселю йолопа,

який мені грошей винен, і заїжджай! Новий рік у твоїй новій

хаті зустрінемо. Нормально?

Ада усміхнулася приголомшено.

— Дідько, свято на носі! А я з усією тією колотнечею геть

про Новий рік забула…

— Тобі що під ялинку покласти? — спитав Шуляк.

— А хай сюрприз буде, — відповіла царівна зухвало. —

Подивлюся, на які розкоші ти заради мене здатний…

— Яке ж ти стерво, Адко! — не приховуючи задоволеного

захоплення, розреготався Шуляк, завів двигун, цьомнув ко-

ханку в щоку, глянув на неї азартно. — Ну, що? У готель?

А може, давай отут, у джипі… Як молоді…

— Ще вчадіємо! — норовливо смикнула плечиком царівна.

Додому повернулася о третій ночі. Навпомацки в темряві по

прохідній вітальні — вкластися тихо, щоби Валю не розбудити, очі заплющити й полетіти у мрії. Ох, скоро нове життя настане!

І шкіряним кріслам у ньому місце знайдеться, і вітринам із пор-

целяною… Дісталася старенького дивана, на якому більш як

тридцять років із законним чоловіком боки м’яла: уже якось

потерпить до Нового року в старій хрущовці поряд із Валею-не-

вдахою і донькою, бо що би там Мар’яна про свого чудового

мужчину не розповідала, а Ада першою звідси вшиється.

— Що за… — диван нерозкладений, порожній. А Валя де?!

Увімкнула світло, роззирнулася: чоловік сидів при стіні на

підлозі — розгублений, тьмяний. Від різких жовтих ламп мру-

жив очі, затуляв їх долонею.

Ада аж психонула подумки. От ти Валю, сука! Не даси спо-

кійно в новому житті похлюпатися! Оце будеш дорікати-сові-

стити поглядом своїм беззахисним, за душу сіпати, наче то

спрацює!

Узяла себе в руки, вмостила зад поряд із Валею на підлогу.

— А чого не спиш? — спитала якомога спокійніше.

— Чекав…

— Так чекав, що й до дивана дійти не зміг?!

— Не знав…

— Чого?!

— Що без тебе так…

— Як?!

— Зле…

— Так зле, що і жити не зможеш? — спитала царівна го-

норово.

— Зможу, — відказав Валя. — Ти голодна?.. Може, тобі

пельменів зварити, Адочко?..

Ну не сука?! Ада підскочила — як хто голкою в зад штрик-

нув. Нахабно роздягалася перед чоловіком, наче від вигляду її

вже всохлого немолодого тіла Валя мав геть втратити розум,

забути не тільки про пельмені — взагалі про все, щоби вже не

жити без своєї царівни. Дивилася на чоловіка зверхньо.

— І довго сидітимеш?! Диван розстели, — кинула зі звич-

ною стервозністю.

Вляглася. Окуляри підняла.

— Валю… А що ти мені на Новий рік подаруєш? — спитала

глумливо.

Мар’яна забула про свята. Клаптик паперу з нерозбірливим

підписом, який мати принесла доньці, сотворив справжнє диво, і річ не в тім, що відтепер Мар’яна мала змогу без перешкод

порпатися в архівних фондах, хоч у Києві, хоч у Чернігові, хоч

на Закарпатті, хіба то головне? Хотинський раптом змінив-

ся — не впізнати. Покрутив у руках папірець, який Мар’яна

принесла на роботу вже за день після вечері з гарним чилій-

ським вином, задумався.

— Переїжджай до мене, Мар’яно, — сказав.

І оце при всіх, в офісі. У колег синхронно відвалилися ще-

лепи, і тільки у Льови Шендрика вистачило мужності призна-

тися Мар’яні після того, як минув шок:

— Вибач, що глузував… Ну, чесно — помилявся. Справді

думав: Хотинський на тобі душевну порожнечу перечікує.

— Чому ти вирішив, що Хотинський зверху? — підколола

колегу Мар’яна, розсміялася, бо вже надто ошелешеним ви-

глядав завжди іронічний алкаш Льова.

— А-а-а… Ну, якщо так… — тільки і відповів.

Мати теж здивувалася.

— Переїжджаєш?! Уже?

— Боїшся з татом сам на сам лишитися? — Мар’яна згада-

ла беззахисні татові очі, відкриту посмішку, та не розчулилася: обоє вивалялися в багнюці: мама — зрадами, тато — незрозу-

мілим терпінням. Хвала Богові, Мар’яна врешті вирветься з ці-

єї пастки! Хай без свідків одне одному в очі дивляться.

— За себе душу рви, — відповіла мати і, хоч Мар’яна не

хотіла тягти до лофту коханця анічогісінько з хрущовки на

Воскресенці, змусила доньку увіпхнути у велику дорожню

сумку два комплекти постільної білизни, пару рушників, бан-

ний халат і майже нові домашні капці — екологічні, з коноплі.

— І не тринди на кожному перехресті, що така вже щасли-

ва, — порадила наостанок, коли Мар’яна тягла до дверей

повну сумку.

А кому хвалитися?! Хіба що Полі, та від початку грудня

подруга не з’являлася вдома — з рідких відчайдушних sms-ок

Мар’яна знала: Поля днює і ночує на Майдані. Варить, лікує,

все ще сподівається знайти свого Ігоря Корнілова і все частіше

лається в повідомленнях, коли кличе Мар’яну на підмогу. Наче

без тих «ти там взагалі офігєла, Мусько?!» і «не будь сволотою, 82

кинь пусте», Мар’яна би не усвідомила надважливості поточної

бурі. Усім зрозуміло: так далі жити не можна! Он де Мар’яна

вже змінила своє життя. Прощавай, ненависна Воскресенко!

У переддень Миколая вперше зустріла ранок у барлозі Хо-

тинського. Підхопилася раніше за коханця, вешталася просто-

рим світлим лофтом: мамо рідна, це мій дім! Я житиму тут,

у розкішних апартаментах із величезними вікнами, із яких —

Київ і небо.

— Сніданок! — згадала Полині настанови нагодувати Хо-

тинського так смачно, щоб про все на світі забув.

Попхалася в кухонну зону, зметикувала на ходу: кава! Вона

зварить запаморочливо запашну каву. Хотинський пробудить-

ся від її запаху, припідніметься на лікті, роззирнеться здиво-

вано. «Найкращий ранок…» — скаже.

— Я все життя даруватиму тобі найкращі ранки, ночі і дні! —