Покров - Дашвар Люко. Страница 2

Перпетуя — ікона Дорошева… Того ж дня в домі предводи-

теля козелецького повітового дворянства зграйка панночок на

чолі з хазяйською донькою Доллі розлилася буфетною, де гос-

ті перед обідом розважалися горілкою, кав’яром і устрицями.

Доллі притисла до грудей розцяцькований альбом у коштовній

шкіряній палітурці, вигукнула екзальтовано:

— У свято Покрови просимо щиросердних гостей залиши-

ти благі побажання в дівочих альбомах!

Гості бровами поворушили — бач, яких вольностей предво-

дительська донька в Санкт-Петербурзі набралася! — та пи-

сати побажання в дівочі альбоми кинулися завзято. Дорош

спостерігав за тим дійством із крісла в дальньому куті буфетної

з чаркою французької горілки в руці, коли до нього наблизи-

лася тендітна синьоока панночка, простягнула альбом:

— Чи не буде ваша ласка й мені в альбом написати…

Галуни на пишній спідниці… Голосок тремтить. Дорош гля-

нув у ті очі й пропав. Терпляче дочекався гусячого пера, що

воно переходило з рук у руки, поклав на покерний столик

простенький альбом… Писав, ледь стримував молодече азарт-

не хвилювання — залило по вінця, скаламутило думки, ого-

лило бажання.

«Уранці сьогодні чув дивну молитву я — ви, ясна й гожа,

світла панночко, просили сонце, щоби воно освітило вас.

Почув я ті слова, та не зрозумів, бо ви сама — сонце! На

кого глянете прихильно — тому вже й щастя. Душа моя

грішна впала в чисте море ваших синіх очей, серце моє ше-

поче ваше прекрасне ім’я — Перпетуя, думки мої тільки

про вас, моя дорогоцінна панночко. Мрії мої тільки про те, щоб і мене освітив ласкавий погляд очей ваших ясних.

Вірний до скону раб ваш

Ярема Петрів Дорош».

До Дорошівки повертався не в колясці з набундюченою дру-

жиною — і кав’яр їй у предводительському домі гірчив, і пе-

ченя зажирна, і гриби надто солоні, — поскакав верхи. Усмі-

хався у вуса, та не задурно: у Козельці залишився вірний

Савко з таємним завданням хазяїна дізнатися геть усе про

дивне створіння на ім’я Перпетуя.

Назавтра вже знав: міщанку Перпетую сімнадцяти років від

народження худого дворянського роду Ізоватових з містечка

Бахмут Катеринославської губернії виписала собі донька ко-

зелецького предводителя, аби та її музики навчала. Столу-

ється з хазяями й обдарована їхньою особливою дружньою

прихильністю за сумирний норов і шляхетні манери, а живе

у флігельку на задньому дворі, де й усі інші вчені люди кімнатки

мають: і студент-математик із Києва, і горбоноса францужен-

ка, що вона читає предводительці любовні романи перед сном,

і садівник-саксонець.

— Не губіть! — тільки й прошепотіла перелякана Пер-

петуя, коли за два дні по Покрові посеред ночі на порозі її

кімнатки став натхненний Дорош — кістлявий, дужий. Вуса

білі, а очі молоді!

Відступив. Сиву голову схилив. Уже хотів податися геть,

та побачив розгорнутий альбом Перпетуї, а в ньому своє щи-

ре послання мальованими квітами і янголами прикрашене.

На коліна впав.

— Довіртеся мені, милостива панночко! Красне щастя пе-

ред вами килимом простелю, розіб’юся, щоби гожа посмішка

ніколи не покидала вашого личка біленького. Щоби ваші очі

сині від радості сяяли… А як огидний я вам — дозвольте хоч

здалеку на вас милуватися.

— Не огидні ви мені! — у синіх очах сльоза, серце калатає.

Дві ночі все читала-перечитувала Яремине послання в альбо-

мі, власних мрій лякалася, бо у мріях поряд із Перпетуєю ду-

жий кістлявий Ярема стояв, а хіба можна? Гріх…

Перпетуя… За місяць у дім предводителя козелецького по-

вітового дворянства навідався чернігівський багатій Павло

Гнатович Галагута з дивною пропозицією уступити йому музи-

кантшу з Бахмута за п’ять тисяч сріблом для благої справи —

організації кріпацького оркестру. Жодна жива душа, крім вір-

ного Дорошевого Савка, і не здогадувалася: діє Галагута на

прохання давнього друга свого Яреми Дороша, з яким вони ще

Наполеошку гнали, а коні несуть юну Перпетую не до Галагу-

тиного палацу в Чернігові, а в мальовничий тихий маєток До-

роша в глухому селі за десять верст від Ніжина, де з ласки

хазяїна у флігелі на задньому дворі доживав віку його самотній

немічний дядько — вісімдесятилітній Самійло.

Ох і справ стало в Яреми Дороша в Ніжинському повіті!

Уїдлива пані Станіслава підрахувала: днів зо двадцять на

місяць чоловіка вдома нема. Спочатку не тривожилася: з часів

вимушеного заміжжя, коли її, родовиту шляхтянку, віддали за

багатого козака зі старшини, що його батько тільки-но дво-

рянський титул отримав, відгородилася від нелюба стіною пи-

хи й зневаги — роби, що заманеться, мені однаково! Я тебе

просто терплю! Затято витравлювала з власного лона Яреми-

не сім’я, наче сподівалася на скору наглу смерть його і другу, більш привабливу партію. Та козацький син щоночі валив

пихату польку на постіль, і двадцять років тому Станіслава

таки народила сина Валеріана, що він став її скарбом, надією

й сенсом життя. Поки Валеріан крутився поряд, сімейне жит-

тя Яреми і Станіслави ще так-сяк трималося купи, та півроку

тому Валеріан відбув до німецького Кіля науки гризти, і в за-

тишному маєтку в Дорошівці оселилася така сіра цупка порож-

неча — селяни хрестилися з острахом, випадкові вовки вили

з переляку. Дороші співіснували під одним дахом, та не бачи-

лися по кілька днів: Ярема облаштував собі барлогу в просяк-

лій тютюном курильні — там і справи вів, і одпо чивав, і тримав

колекцію архівних документів про звитягу Чернігівського

козацького полку, яку збирав протягом усього життя. І тільки

коли до Дорошівки навідувалися гості чи дружина без церемо-

ній нагадувала про чоловічий Яремин обов’язок, ненадовго

полишав свій притулок.

— Щоби ти й згинув у тій курильні, пес! — роздратовано

цідила пані Станіслава, лишаючись сама-самісінька в родинній

опочивальні після нечастої тваринної похітливої близькості

з нелюбом. От уже варвар брудний! Зайде, спіднє спустить,

навалиться — ніби возом пані придавить, — своє зробить

і гайда!

Та після Покрови чоловік жодного разу не зазирнув до опо-

чивальні, а ближче до Різдва пані Станіслава помітила в Яре-

миних очах дивне, незрозуміле милосердя — наче жалів всох-

лу дружину відчайдушно, щиро й від того жалю смерті їй

сердечно бажав, як ото коняці старій випрацьованій, щоби вже

не мордувалася й чоловіковому серцю волю дала.

Захвилювалася Дорошівна. Ураз вирішила сімейні обіди

відродити. З гостями, з музиками, з наїдками і міцними горіл-

ками, після яких язики розв’язуються, а ноги з дому не несуть.

Марно клопотала та грошики на гостинність витрачала —

скоро упевнилася: завелася в Яреми втаємничена полюбовни-

ця. Манить до себе повсякчас — спали би чоловік з дружиною

в одній постелі, її б ім’я шепотів уві сні щоночі. Сертук і чобо-

ти нові собі замовив… Камінці коштовні в кисеті — а для кого?!

Хустка набивна шовкова, що за ними купці до поганців їздять, у шухляді прихована. З Москви палантин на соболях виписав…

«Маю обдарувати дружину губернаторську… — буркнув. —

Аби від губернатора мені у справах усяка користь і допомога

були». А очі відвів.

Розлютилася Дорошиха. Ах ти ж, свиня безрідна! Шляхтян-

ка родовита тобі молодість віддала! Сина народила, а ти в греч-

ку… Зі шкіри лізла, аби потайки від чоловіка ім’я паскудної

дівки дізнатися й зі світу зжити — марно, хоч Дорошева таєм-

ниця якимось боком уже вилізла на язики місцевої знаті: у пан-