Покров - Дашвар Люко. Страница 4

чали, і алеї, і зарості затишні. І вишень насадити, бо Перпетуя

попросила: «Хай би вишні в саду росли».

Усе до ладу складалося, тільки старий Самійло й не думав

помирати.

— І хай живе, — махнув рукою Ярема. — Геть не заважає…

Куняє собі в кріслі, нікому клопоту не завдає.

За день до Покрови, рівно за рік після того, як Ярема Дорош

уперше перестрів у храмі Божому синьооку юну панночку,

в затишному маєтку під Ніжином Перпетуя народила справ-

ного хлопчика — синьоокого, чорнобрового. А сама геть за-

слабла. Тремтіла на постелі тоненькою гілочкою — ані сил,

ані бажань.

Ох, Дорош злякався. Дитятку — бабів-годувальниць, сам —

до церкви.

— Та що ж це, Господи?.. Мене бери! Я — старий грішник,

а Перпетуюшка свята, чиста!

За тиждень поклони бив — дякую! Порожевіла Перпе-

туюшка, хвала тобі, святий Боже! Нині всміхнулася — сонце

засяяло. Завтра радість їй сил додасть — панотець приїдуть

синочка хрестити! Гнатиком наречуть — Гнатом… Самійлови-

чем Дорошем. А про те, скільки золотих червінців Ярема Пет-

рів Дорош за те попові в долоню насипав, Перпетуї знати не

треба, ні! Нащо їй той смуток? Дорош їй красне щастя обіцяв, не людську підозрілість і зневажливі погляди косі. Охрестять, і перед від’їздом тільки одна марудна справа на Дорошевій шиї

залишиться: урешті ошелешити правдою погордливу Станіс-

лаву. Сказати: вибачте, дружино ви моя вінчана! Добро поміж

нас усохло, як груди ваші, але на сміх вас не підніму, образити

нікому не дам, бо ви — мати сина нашого Валеріана, а хто

матір дітей своїх не шанує, той сам доброго слова не вартий.

Щоби злі язики ваше ім’я гідне не тріпали, усім оголошую, що

у справах хазяйських їду далеко, нескоро повернуся, а ви, бі-

долашна, правду знайте: ніколи не повернуся! Дав мені Гос-

подь бальзам, який усі мої рани гоїть, і тільки в тому моє життя.

Простіть, якщо гордощі дозволять, знайте: сумирно чекатиму,

поки Господь не покличе вас до себе. Жодним словом і ніколи

не проситиму святого Бога, щоби вкоротив роки ваші. Блага-

тиму, щоби дав вам багато літ і зим, аби радували серце сина

нашого Валеріана. У турботах своїх не забув я про гідне жит-

тя ваше — половину статків своїх і маєтностей, включно

з улюбленою садибою моєю в Дорошівці, лишаю Валеріану за

умови, що син наш по поверненні з німецького Кіля, стане для

вас міцною підтримкою, дбатиме про вас повсякчас, викону-

ватиме розумні бажання ваші без супротиву. Якщо ж син наш

Валеріан знехтує цією моєю настановою, усі маєтності наказую

лишити у вашому розпорядженні, аби не мали ви ні в чому

відмови. Надалі самій вам і вирішувати, на яке майно син наш

Валеріан заслужив.

Разів зо сто те каяття промовляв подумки, усе розмову від-

кладав.

— Не час, — бубонів, лиш бачив насторожені злі дружи-

нині очі. — Пожитки в Катеринослав перевезу, Перпетую

з малям відправлю, перед самим від’їздом Станіславу на роз-

мову покличу.

Наприкінці холодного вітряного листопада Перпетуя оста-

точно одужала, Гнатик зміцнів і Ярема вирішив: час…

— Зі спокійним серцем до Катеринослава вас проводжаю,

серце моє, — казав схвильованій Перпетуї, показував купчу

на маєток. — До свого дому їдете законною хазяйкою. Правда,

доведеться й дядька Самійла з вами відправляти, та він нам не

завада — і раніше не заважав, і надалі, як Бог не прибере…

Перпетуя не слухала. Притискала до грудей білі рученята на

порозі затишної садиби під Ніжином: служниця Гнатика коли-

хала, кріпаки в екіпаж торби і скрині складали, слабкого дядь-

ка Самійла прямо в кріслі до тарантаса тягли. Вози з пожит-

ками ще напередодні відбули до нового гнізда юної Дорошихи.

— Чом без вас їдемо, янголе мій добрий? — Перпетуя

заглядала Дорошеві в очі, благала. — Дозвольте вас дочека-

тися… Щоби разом…

— І дня білого не сумуватимете без мене, Перпетуюшко, —

заспокоював Дорош пані, віддав їй купчу, наказав сховати

надійно. — Відбути слід зараз же, бо на поштових станціях

домовлено — від сьогодні свіжі коні на вас чекатимуть, щоби

не мордуватися Гнатику в дорозі довго, щоби скорше в новій

колисоньці гарні сни бачив. А в мене ще одна важлива справа

лишилася…

Дорош замовк, наче кумекав, чи варто признаватися Пер-

петуї про тяжку, як могильний хрест, розмову зі Станіславою.

Зітхнув, вирішив брехати.

— Маю забрати з Дорошівки скриню з червінцями золоти-

ми… Ще від діда той скарб. Гнатикові на поміч буде… — мовив.

Перпетуя глянула на Дороша тоскно.

— Не відпустять вони вас…

Потьмянів Дорош. Зрозумів: не за червінцями Перпетуюшка

плаче. Пані Станіславиного гніву праведного боїться до смерті.

— Червінці не відпустять? — спину гоголем. — Сонце моє

ясне! Їдьте з Богом спокійно, не рвіть серце. Вихором до До-

рошівки злітаю, за день верхи в путь зрушу. Кінь у мене доб-

рий, дощем, хвала Богові, не пахне. Незчуєтеся, як нажену вас

із Гнатиком і вже далі — разом.

Голівоньку опустила.

— Підкоряюся волі вашій, янголе мій добрий.

Гнатика на руки прийняла, до екіпажу сіла. Баба-годуваль-

ниця поряд умостилася, служка з кріпачок, дівка-кухарка, нім-

кеня-гувернантка. У тарантасі разом зі старим Самійлом двій-

ко парубків дядькові на допомогу. Візник батога дістав…

— Помалу жени, — наказав Дорош схвильованим низьким

голосом. Тривогу відігнав, гукнув уже суворіше: — Як пані

з дитиною хоч скривляться — голову відірву.

— Як на руках понесу! — задьористо вигукнув візник,

хльоснув батогом. — А ви, гніді мої ласкаві, пішли! Но-о-о…

Дорош не проводжав поглядом екіпаж, що він ніс у далекий

Катеринослав його найбільшу дорогоцінність — його сонце,

його Перпетую. Гукнув Савка — на коня, і — у Дорошівку.

Летів верхи, жахався: усе! Усі шляхи в один злилися, не по-

вернути назад. Ярився, картав себе, реготав: ото козацький

син… Щастя свого злякався! Та чим ближче до Дорошівки, тим

менше сміху. Повернув на пасіку.

— Отут заночуємо, — Савкові.

Чорну ніченьку очей не зімкнув — усе люльку смоктав,

каву сьорбав, думи думав. Аж — світанок. Схаменувся. На

коня — і гайда. Не жалів гнідого — усе підганяв, а садибу

уздрів — тпру… Глянув на білий дім і заплакав.

— Не тривож мене, — наказав вірному Савкові. — На

самоті хочу побути годину малу.

У курильні зачинився, пару чарок горілки французької хиль-

нув для хоробрості, аби розмова з вінчаною дружиною Стані-

славою легше далася, дістав зі схованки чималу скриню… У ній

кредитних білетів на півмільйона сріблом, камінців самоцвіт-

них жменя, коштовний кинджал, оздоблений золотом і смараг-

дами, ковбаска червінців золотих. Доклав у скриню улюблену

люльку трофейну порцелянову, що вона мала вигадливу під-

ставку у вигляді напіврозкритої троянди, перехрестився, щоби

Господь дав сил на розмову з Дорошівною, уже зробив крок до

порога, та раптом здригнувся судомно — упав на долівку і зне-

притомнів.

Очі розплющив — нема сонця.

…Темна Кривошиїха чула Дорошеві жалі.

— Сонця не просіть, пане Дороше, — мовила. — До сходу

до Бога підете.

— Сам себе зурочив, — прохрипів Дорош, згадав, як

смерті собі просив, коли після пологів занедужала тендітна

Перпетуя.

— Не самі… Дружинонька вимолила. Знала про сердечну

таємницю вашу… Надто гнівалася… Вас у гроб зажене — сльози

не зронить, не зупиниться — вдача не та. Поки втіху вашу

сердечну й плід любові вашої не згубить — не матиме спокою.

Дорошеві перед очі — Гнатик, Перпетуюшка…

— Урятуй їх…