Покров - Дашвар Люко. Страница 5

— Тільки вам їх захистити доля, — прорипіла Кривошиїха.

— Збиткуєшся, клята ворожко?! — одними вустами про-

шепотів слабкий.

Кривошиїха насупилася, забубоніла:

— Сто двадцять шість кісток крутить-ломить — то сто

двадцять шість предків ваших до сьомого коліна в могилах

стогнуть. Усіх згадати треба… Усіх покликати на ім’я, яким

нарекли при хрещенні душу православну. Батьків, дідів-пра-

дідів, аж до прадідів ваших прадідів. Захисту попросити для

нащадків своїх до сьомого коліна. Як усіх згадаєте, нікого не

оминете — отоді встануть душі предків ваших на захист сім’я

нащадка свого. Не баріться, пане Дороше… Спливає ваш час.

Кличте предків ваших до сьомого коліна, як хочете красної

долі для дітей-онуків ваших.

— Мамо… — прохрипів Дорош слабко. — Нене моя рід-

ненька. Ганно Миколаєва, в дівоцтві Кандиба. Поможіть сину

вашому, Христом-Богом прошу. Батьку… Петре Андріїв До-

рош. Не гнівайтеся. Станьте до захисту. Діди мої славні… Ан-

дрію Никифорів Дорош, Миколо Семенів Кандиба… Баби мої

милостиві… Параско Іванова, у дівоцтві Перелаз, Мотре Фе-

доріва, у дівоцтві Соловатова… І до вас кланяюся. Прадіди мої

хоробрі! Никифір Свиридів Дорош, Семен Романів Кандиба,

Іван Миколаїв Перелаз, Федір Калістратів Соловатов… Сино-

ві своєму Валеріану розповідав про ратні подвиги ваші. Не

полиште сім’я правнука свого на погибель.

Дорош задихнувся, замовк. Кривошиїха всміхнулася сумно.

— Четверте коліно ще пам’ятають люди. Прадідів імена

знають, а прабабів — не всі.

— Прабабці мої… — вперто прохрипів Дорош. — Варка

Гордієва, у дівоцтві Голованова, Орися Іванова, у дівоцтві

Шелест, Настка Костянтинова, у дівоцтві Прищ, Юстеніана

Анджеєва, у дівоцтві Ковальська… Згляньтеся над долею прав-

нука вашого…

Дорош хапонув ротом повітря, скосував на Кривошиїху

тьмяні очі.

— Скажіть святу правду, бабо… Як забуду когось… Чи Бог

прибере, не дасть усіх згадати… Згине моя Перпетуя і син наш

Гнатик?

— Бог дасть, не згинуть. Та боронити їх важче стане.

Дорош напружився — синя жилка на скроні — зашепотів:

— Діди дідів і бабів моїх… Свирид Олексіїв Дорош, Роман

Іванів Кандиба, Микола Флорів Перелаз, Калістрат Павлів

Соловатов… Гордій Петрів Голованов, Іван Юр’їв Шелест,

Кость Гнатів Прищ, Анджей Радославів Ковальський… Баби

дідів і бабів моїх… Катерина… Павлина… Ганна… Дарка, здаєть-

ся. Заміжнею за Калістратом була така — Дарка-попівна.

Олена Голованова, Ксеня, Уляна і ця… Марта з Люблина, що

за Ковальського вийшла…

— Лиш два коліна згадати лишилося, пане Дороше, —

рипнула Кривошиїха. — Шосте і сьоме. Дідів і прадідів ваших

прадідів.

…Уже перед сходом сонця вимордуваний Ярема з останніх

сил ворушив устами, змок — сорочка хоч викручуй:

— Богдан… Прадід прадіда мого Никифора Дороша…

— Сто двадцять п’ять… — помагала Кривошиїха. — Ос-

таннє ім’я назвати лишилося, пане Дороше… Дружину Богда-

нову як звали?

Дорош захрипів, широко розплющив очі, ніби посеред су-

цільного мороку раптом побачив сонце…

— Перпетуя… — прошепотів і віддав Богові душу.

Кривошиїха глянула у вікно — перший промінчик сонячний

мряку розганяє. Перехрестилася.

— Господи… Прийми душу раба твого Яреми, — мовила

лагідно, склала небіжчикові руки на грудях, закрила очі мідя-

ками. — Спіть з миром, пане Дороше. Тривоги мирські відни-

ні чужі душі вашій. Почуєте — не здригнетеся…

Не договорила.

Разом із першим променем вранішнім до курильні увійшла

Дорошиха. Холодно зиркнула на бездиханного чоловіка, по-

клала на груди хрест, обернулася до управителя маєтком пана

Струка, що він сам був з рідних країв пані й вельми шанував

господиню.

— Савка в підземелля! — наказала, як льоду накидала.

Насторожено глипнула на Кривошиїху, простягнула їй кисет

із мідяками. — Вельми дякую, що втішили чоловіка мого

в остан ні хвилини його життя грішного. У вітальні для вас чай

зі здобою. Відвідайте, аби наголодно додому не повертатися.

Відповіді не чекала — вимелася з курильні, лишила Криво-

шиїху біля мертвого чоловіка. Не бачила, як баба лишила

кисет біля чималої, повної скарбу скрині, як підв’язала білою

хусткою відвисле підборіддя мерця, засунула за пазуху стару

потріскану глиняну люльку й подибала геть.

Не до ворожки було всохлій Дорошисі — дочекатися не

могла, поки сконає зрадливий чоловік, аби витрясти душу з йо-

го вірного Савка. При живому Дорошеві чіпати слугу не нава-

жувалася, та цим осіннім ясним ранком спускалася до підзе-

мелля під маєтком — тремтіла від люті: Савко всі Яремові

таємниці знає… Хай тільки спробує викобелюватися!

— Хвойду як звати?! — Вхопила сивовусого слугу за со-

рочку, смикала відчайдушно.

— Змилуйтеся, пані… Нічого не знаю, — бурмотів переля-

каний Савко. — Пан відклигають, ви в нього самі попитайте…

— З пана твого Господь Бог нині питатиме! А ти, підлий

хлопе, мені всю правду викладеш: хто та хвойда, де її чоловік

мій негідний ховав від ока людського та гніву Божого!

— Хазяїн… померли? — розридався Савко, до стіни при-

лип — від страхів сірий. Ох, не брехала Кривошиїха… Не

стало пана — пані з Савка шкуру зніме.

— Здох! — прошипіла пані. — Не прийде на поміч.

Савко скрутився біля холодної кам’яної стіни — трусився,

одне молов:

— Мати Божа, Святий Боже, спасіть і збережіть раба сво-

го Савву.

Пані Станіслава плюнула Савкові поміж очі, веліла упра-

вителеві Струку хлопа до стіни прикувати — бити немилосерд-

но без упину, поки вся правда з нього не полізе: ще до чолові-

кових похорон хотілося Дорошисі покінчити з клятою хвойдою,

яка її перед усім повітом на посміховисько виставила. Та Сав-

ко мовчав. Уже приїхали протоієрей із Козельця, позбігався

люд із Дорошівки пана обмити та до переходу в інший світ

підготувати. Уже й сусідське панство з’їхалося зі своїми спів-

чуттями манірними та порадами пустими покласти тіло небіж-

чика в льодовник і не ховати, поки Валеріан з Кіля не приїде, а Струкові так і не вдалося вичавити із Савка ані слова.

По обіді розлючена пані Станіслава влетіла в підземелля.

Вихопила важкий батіг із рук ошелешеного управителя.

— Хто так б’є?! Ось як бити маєш! — верескнула люто.

Замахнулася, переперезала побитого Савка батогом — кри-

вавий слід на спині.

— Хвойду як звати?! Де вона?! — била і била вже безвіль-

ного, непритомного.

— Милостива пані… — урешті наважився встрягти Струк. —

Здається, підла тварюка… подохла…

Дорошиха віджбурнула батіг. Підійшла до недвижного Сав-

ка, одним пальцем припідняла повіко набряклого ока.

— Живий?..

— Не знайти вам їх… — прошепотів Савко кривавим ротом.

— Їх?! — вирячила очі Дорошівна, учепилася в Савка, та

сивовусий і тут не схибив — віддав Богові душу прямо в хазяй-

чиних руках.

З неспокійним серцем Перпетуя дісталася маєтку під Катери-

нославом за тиждень. Усе біля віконця стояла — виглядала

янгола свого. За два місяці дізналася про смерть Дороша зі

старої газети: лікар Алоїз Вернер, що його зазвичай кликали до

Гнатика і старого Самійла, поцупив «Чернігівські губернські

відомості» в шинку в подорожнього з Ніжина, перечитав і при-

віз Перпетуїній служниці Дарці, щоби та вчилася читати.

— Не відпустили… — прошепотіла Перпетуя.

Хитнулася, та не впала. За Гнатика очима вчепилася: треба

встояти… У чорне вбралася: три справи в серці — синок ма-

лий, Самійло старий та молитви за упокій душі янгола добро-

го Яреми Петріва Дороша. Місцевого панства, що воно з ці-