Лазарит - Вилар Симона. Страница 146

Мартін умостився за масивний дубовий стіл під накриттям, і йому негайно націдили глечик світлого та легкого вина, подали сиру та свіжого хліба, а невдовзі принесли і яєчню. Звідси він бачив частину вулиці, що вела до портової брами. І лише щойно усвідомив, у якій нелюдській напрузі перебував увесь цей час: коли підніс до рота чашу, зуби клацнули об вінця, рука затремтіла, і вино вихлюпнулося на землю…

Він просидів під дашком біля таверни досить довго. На квадратній вежі венеціанського дворика вдарили дзвони, заглушивши спів муедзина. Скрізь лунала італійська, котилися возики з крамом, перехожі заважали йому спостерігати за входом у порт. І все ж він бачив, як, штовхаючи й обсипаючи лайкою, вели впійманого втікача-сарацина. Потім почулося суцільне гудіння ударів сили-силенної копит по бруківці – у порт в’їжджав загін графа Неверського – П’єра де Куртене, що залишав Палестину. Це була переконлива процесія: чимало лицарів і їхніх зброєносців під золотавими знаменами з трьома червоними сонцями, що майоріли на древках. Вершники їхали попарно, гриміли колеса возів із вантажем.

– Іще вина, сеньйоре?

Мартін кивнув. Вино дозволило йому розслабитися. Тепер пригода вже не здавалася йому такою жахливою. Він устиг вчасно зникнути, зумів не накликати біди на своїх супутників. Зараз порт заполонить народ, до берега підійдуть великі кораблі, що досі очікували на рейді. Отже, перевірку завершено, і «Легку кішку» вже напевно відпустили. Його друзі на свободі! Інакше б їх, зв’язаних, уже волочили б під злостиву лайку вартових.

Що ж, він виконав доручення Ашера бен Соломона. А Ейрік із Сабіром завершать справу.

– Може, помолитися? – усміхнувся Мартін, зазираючи в глечик, де на денці ще залишалося трохи вина. Але кому? Він вірив не в Бога, а в спритність, силу, розум і щастя. І вони його ніколи досі не зраджували.

Покинувши венеціанський квартал, Мартін неспішно вирушив до резиденції короля Єрусалимського. Зараз він почувався майже легко. Ще б пак! Те, що сьогодні пережив, – справжня дурничка порівняно з ніччю на шістдесятифутовій висоті в обіймах із кам’яною горгулією, коли його будь-якої миті могли помітити і вгатити йому в бік арбалетну стрілу.

І все ж, і все ж…

Якби Джоанна його не зрадила, зараз би він підставляв обличчя солоним бризкам, що їх вітер зриває з гребенів хвиль, а незабаром зустрівся б із Йосипом, повернувся в Нікею, у дім Ашера та обійняв би свою Руф.

Ховаючи обличчя під каптуром і втупившись у курну бруківку, Мартін залишав позаду квартал за кварталом, міркуючи про те, що Свята земля, якій він завдав стільки зла, мабуть, не хоче його відпускати…