Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 93

Біллі Фрімен, весь на нервах, вкрай напружений, був заповнений чимсь не зовсім схожим на погане передчуття, але… цей життєрадісний голос і відкрита «ви-можете-мені-довіряти» усмішка його полонила. Тільки на пару секунд, проте їх вистачило. Вже потягнувшись рукою до відкритого бардачка, він відчув, як щось легенько вкололо його збоку в шию.

«Комаха якась вкусила», — встиг подумати він і завалився набік, очі його підкотилися вгору, показавши білки.

Крук відчинив двері й посунув водія далі по сидінню. Голова старого цюкнула у вікно з пасажирського боку. Крук перекинув його ватні ноги через горбок трансмісії, перед тим затріснувши дверцята бардачка, щоб було більше простору, а тоді сковзнув за кермо і закрив двері. Глибоко вдихнувши, він роззирнувся навкруги, готовий до будь-чого, але там не малося нічого вартого його готовності. Вулиця Ричленд-корт перебувала в післяполуденній дрімоті, і це було прекрасно.

Ключ стирчав у замку запалювання. Крук завів двигун і враз ковбойським голосом Тобі Кіта заревло радіо: «Господи, бережи Америку, та наливайте ж пиво»^[354]. Крук потягнувся його вимкнути і тієї ж миті в його очах вибухнуло жахливе біле світло. Маючи вельми слабенькі телепатичні здібності, тим не менше він був міцно пов’язаним зі своїм племенем; у той спосіб, як пов’язані між собою члени єдиного організму, і хтось з їх числа оце щойно помер. Клауд-Геп був не просто фальшивим напровадженням, він виявився спланованою, курва, засідкою.

Не встиг він вирішити, що йому робити далі, як біле світло спалахнуло знову, а після деякої паузи ще раз.

Всі полягли?

Правий Боже, всі троє? Це немислимо… чи можливо?

Він глибоко втягнув у себе повітря, потім знову. Присилував себе визнати той факт, що так, таке може бути. А якщо так, він знав, кого винуватити.

Суча духоголова дівка.

Він подивився на Абрин дім. Там усе спокійно. Дяка Богові за маленькі дарунки. Він було сподівався повести пікап по вулиці й завернути просто на її під’їзну алею, але відразу ж це здалося поганою ідеєю, принаймні поки що. Крук виліз, нахилився в машину і вхопив зомлілого стариганя за пояс і сорочку. Посмиком він всадовив його назад за кермо і затримався лише, щоб його обмацати. Зброї нема. Це дуже погано. Він був би не проти зараз дістати собі пістолет, принаймні на якийсь час.

Він застебнув на старому ремінь безпеки, щоб той не похилився вперед, не натиснув, бува, клаксон. І потім вже вирушив по вулиці в бік дому дівчинки, не поспішаючи. Якби він побачив її обличчя в якомусь із вікон — або навіть помітив, що десь разок сіпнулась штора, — він рвонув би вперед, як спринтер, але нічого не ворухнулось.

Залишалася можливість, що він іще зможе виконати заплановану роботу, але ті жахливі білі спалахи перевели всі попередні міркування на суто другорядний рівень. Чого він зараз хотів найдужче, це вхопити в руки цю жалюгідну курву, яка наробила їм стільки клопоту, і трясти її, поки не заторохтить.

Абра лунатичкою йшла по передньому коридору. У цоколі Стоунів була велика вітальня, але затишним місцем для них залишалася кухня, і вона прямувала туди, сама про те не думаючи. Вона стала, розпластавши долоні на столі, за яким тисячі разів їла з батьками, дивлячись порожніми очима у вікно понад кухонною раковиною. Вона не зовсім перебувала тут. Вона була зараз у Клауд-Геп, дивилася, як поганці висипають із «Віннебаго»: Зміїне Жало й Горіх, і Джиммі Арифметика. Їхні імена вона дізналась від Баррі. Але щось там було не так. Одного з них не вистачало.

(«ДЕ КРУК? ДЕНЕ Я НЕ БАЧУ КРУКА!»)

Нема відповіді, бо Ден, і її батько, і доктор Джон були саме зайняті. Вони валили поганців, одного по одному: першим Волоського Горіха — то була робота її батька, і вдала, як на нього, — слідом Джиммі Арифметику, а потім Зміїне Жало. Кожне смертельне враження вона відчувала, як гахкання глибоко всередині своєї голови. Те гахкання, наче важким молотком хтось безупинно гатить по якійсь дубовій дошці, було жахливим у своїй завершеності, але не цілковито неприємним. Тому що…

«Тому що вони на це заслуговують, вони вбивають дітей, і ніщо інше їх не могло б зупинити. Тільки…»

(«Дене де Крук? ДЕ КРУК???»)

Тепер Ден її почув. Слава Богу. Вона побачила «Віннебаго». Ден думав, що Крук там, всередині, і, можливо, він був правий. Хоча…

Вона швидко пробігла назад коридором і визирнула надвір крізь одне з віконець поряд з передніми дверима. На хіднику було пусто, але пікап містера Фрімена стояв там, де й був. Їй не було видно його обличчя, через те що сонце якраз світило у лобове скло, але вона змогла роздивитися, що він сидить за кермом, а це означало, що все гаразд.

Радше за все, гаразд.

(«Абро, ти там»)

Ден. Це так чудово — почути його. Їй хотілося б, аби він був зараз поряд з нею, але мати його в своїй голові було майже так само добре.

(«так»)

Вона кинула про всяк випадок ще один погляд на порожній тротуар і на пікап містера Фрімена, перевірила, що таки не забула, коли заходила, замкнути двері на замок, і вирушила назад до кухні.

(«треба щоб мама твоєї подружки зателефонувала в поліцію і сказала їм що ти в небезпеці Крук у Енністоні»)

Вона зупинилася на півдорозі в коридорі. Її рука-утішниця злетіла вгору й почала терти їй губи. Ден не дізнався, що вона пішла від Дінів. Та й як він міг? Він був такий заклопотаний

(«я не…»)

Не встигла вона договорити, як ментальний голос Рози Циліндр вибухово увірвався їй в голову, змітаючи геть всі думки.

(«ТИ МАЛЕ КУРВИЩЕ ЩО ТИ НАРОБИЛА»)

Знайомий коридор між сіньми і кухнею почав сунутися вбік. Останнім разом, коли трапилася ця штука з обертанням, вона була підготовленою. Цього разу ні. Абра спробувала це зупинити й не змогла. Її будинок пропав. Енністон пропав. Вона лежала на землі й дивилася в небо. Абра зрозуміла, що втрата тих трьох у Клауд-Гепі буквально збила Розу з ніг, і пережила мить лютої радості. Вона силувалася знайти щось, чим би могла захиститися. Часу було обмаль.

Тіло Рози лежало розпластаним між душовими й «Оверлук Лоджем», але розумом вона перебувала у Нью-Гемпширі, роїлася в голові тієї дівчини. Цього разу там не було намріяної нею вершниці на коні й зі списом, о ні. Цього разу там були лише застукане зненацька мале дівчисько і стара Роза, і Роза бажала реваншу. Вона вб’є цю дівчину тільки в якомусь крайньому випадку, занадто цінна вона для цього, але Роза може дати їй скуштувати того, що на неї чекає. Скуштувати того, що страдницьки вже пережили Розині друзі. Повнісінько м’яких, уразливих місцинок у мозку мугирів, і всі вони їй дуже добре відо…

(«ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ ТИ КУРВО ЗАЛИШ МЕНЕ В СПОКОЇ А ТО Я ЗАРАЗ УБ’Ю ТЕБЕ НАХЕР»)

Це було так, ніби світло-шумова граната вибухнула в неї перед очима. Роза підкинулася й скрикнула. Велика Мо, яка було потягнулася вниз, щоб її торкнутися, злякано відсмикнула руку. Роза цього не зауважила, вона навіть не бачила Мо. Вона знову недооцінила потужність цієї дівчини. Вона намагалася утримати свою точку опертя в її голові, але мала сучка її буквально випихала. Це було неймовірно, це бісило й лякало, але це було правдою. Гірше за те, Роза відчула, як її фізичні руки піднімаються їй до обличчя. Якщо Мо з Едді Коротуном їх зараз не приборкають, мале дівчисько може змусити Розу видряпати власні очі.

Їй не залишалося нічого іншого, принаймні до пори, як здатися і піти геть. Але перш ніж вона це зробила, Роза встигла побачити крізь очі дівчинки дещо, що сповнило її полегшенням. То був Татко Крук, і в руці він тримав шприц.