Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 95

Тепер настала черга Крука взяти паузу. Нарешті він промовив:

— Ти упевнена, що це був би правильний напрямок дій, дорога моя?

— Упевнена. — Голосом, немов це говорить камінь. — Вона винна у смерті Джиммі, Горіха і Зміїного Жала. Я в скорботі за ними усіма, але найгірше журюся за Енді, бо я сама її Навернула, і вона лише почала куштувати смак життя. А ще ж є Сарі…

Вона обірвала себе зітханням. Крук не промовив нічого. Насправді тут не було чого казати. Енді Стайнер перебувала з багатьма жінками у перші свої роки з Правдивими — нічого дивного, дух завжди робив новобранців особливо хтивими, — але останні десять років вони з Сарою Картер жили парою, і були віддані одна одній. Енді здавалася радше дочкою Тихої Сарі, аніж її коханкою.

— Сарі безутішна, — сказала Роза, — і Чорноока Сузі не менше побивається за Горіхом. Те мале дівчисько відповість за цих трьох, яких вона забрала від нас. Тим чи іншим чином, а її мугирське життя добігло кінця. Є ще питання?

Крук не мав жодного.

Ніхто не звернув жодної особливої уваги на Татка Крука і його задріманих пасажирів, коли вони полишали Енністон по Старому шосе Гранітного штату^[357], прямуючи на захід. За нечисленними, вартими уваги винятками (гостроокі старі леді та маленькі діти з них найгірші), Мугирська Америка залишалася вражаюче неспостережливою навіть на дванадцятому році Темної Епохи Тероризму. «Якщо ти щось помітив, скажи щось»^[358] — збіса доречне гасло, але спершу треба бодай щось помітити.

На той час як вони перетнули кордон Вермонту, вже смеркнулось, і зустрічні машини бачили тільки фари Крука, які він навмисно залишав ввімкнутими на дальнє світло. Вже тричі встиг зателефонувати Лакуза Слім, інформуючи його про дороги. Здебільшого то були бічні шляхи, багато з них ніяк не позначені. Лакуза також повідомив Крука, що Дизель Даґ, Брудний Філ і Енні Фартушок уже вирушили в путь. Їдуть вони на «Каприсі» випуску 2006 року, який виглядом схожий на собаче гузно, але має чотири сотні коней в себе під капотом. Перевищення швидкості не проблема; у них посвідчення агентів нацбезпеки, які розчистять їм шлях по всьому фронту, дякувати покійному Джиммі Арифметиці.

Маленькі близнята Горошина і Стручок за допомогою складного обладнання Правдивих для моніторінгу супутникового зв’язку відстежують балачки поліції на Північному Сході, і поки що там не прозвучало нічого про викрадення якоїсь малої дівчинки. Це була добра новина, проте очікувана. Друзі достатньо кмітливі, щоб влаштувати засідку, були напевне достатньо кмітливими, аби зрозуміти, що може трапитися з їхньою малою ціпонькою, якщо вони дадуть цій справі розголос.

Інший телефон задзвонив, цей приглушено. Не відриваючи очей від дороги, Крук перехилився через своїх пасажирів і в бардачку намацав рукою слухавку. Стариганів апарат, нема сумнівів. Він підніс його собі до очей. Імені не висвітилося, отже, його нема в пам’яті цього телефону, але код номера належить зоні Нью-Гемпширу. Хтось із тих, що були в засідці, бажає дізнатися, чи все гаразд з Біллі й дівчиною? Вельми ймовірно. Крук подумав, чи варто йому відповідати, і вирішив, що ні. Втім, пізніше він перевірить, чи не залишив той, хто зараз дзвонить, якесь повідомлення. Інформація — це сила.

Коли він знову нахилився, щоб повернути телефон назад до бардачка, його пальці торкнулись металу. Він поклав телефон і витяг автоматичний пістолет. Приємний бонус, щаслива знахідка. Якби старигань прокинувся раніше, ніж очікувалося, він міг би заволодіти ним раніше, ніж Крук прочитав би його наміри. Крук заштовхнув «Ґлок» під своє сидіння, а потім уже затріснув дверцята бардачка.

Зброя також сила.

Вже залягла повна темрява, вони вже їхали глибоко в Зелених горах по шосе № 108^[359], коли почала ворушитися Абра. Крука, який почувався так само свідомим яскравої наповненості життям, це не занепокоїло. З одного боку, вона була йому цікава. З іншого, стрілка запасу пального в старому пікапі вже торкалася порожнечі, а отже, декому треба було залити бак.

Але нерозумно було б випробовувати долю.

Правою рукою він дістав з кишені один із тих шприців, що ще залишалися, і тримав його в кулаку в себе при стегні. Він почекав, поки її очі — все ще плохі, п’яненькі — відкриються. А потім промовив:

— Доброго вечора, юна леді. Мене звуть Генрі Ротмен. Ти мене розумієш?

— Ти… — Абра закашлялась, облизнула собі губи, спробувала знову. — Ти ніякий не Генрі. Ти Крук.

— Отже, ти розумієш. Це добре. Голова в тебе ватяна зараз, я собі уявляю, і ти залишатимешся в цьому стані, бо саме такою ти мені подобаєшся. Але потреби знову зачмелювати тебе повністю не виникне, якщо ти від «А» до «Я» держатимешся гарних манер. Ти це второпала?

— Куди ми їдемо?

— У Гоґвортс, на Міжнародний турнір з квідичу^[360]. Я тобі куплю магічний хотдог і магічну цукрову вату на паличці. Відповідай на моє запитання. Ти будеш від «А» до «Я» держатися гарних манер?

— Так.

— Таке моментальне порозуміння є приємним для слуху, але вибач мені, якщо я не цілком йому довіряю. Я мушу ознайомити тебе з деякою життєво важливою інформацією, перш ніж ти спробуєш утнути якусь дурню, про яку сама потім шкодуватимеш. Ти бачиш цю голку в моїй руці?

— Так. — Абра так і сиділа, прихилившись головою до вікна, але дивилася вниз, на шприц. Очі її дрімотливо заплющились, потім розкрилися знову, дуже повільно. — Я хочу пити.

— Після наркотику, не сумніваюсь. У мене нема з собою нічого питного, ми вирушили в дорогу дещо поспішливо…

— Здається, там є коробка соку, у мене в наплічнику. — Сипло. Низько й повільно. Очі так само важко відкриваються після кожного заплющення.

— Боюся, він залишився у вашому гаражі. Ти зможеш чогось попити у наступному місті, до якого ми доїдемо… якщо будеш лагідною маленькою Золотоволоскою^[361]. Якщо будеш поганою маленькою Золотоволоскою, всю ніч ковтатимеш власну слину. Ясно?

— Так…

— Якщо я відчую, що ти нишпориш у мене в голові — так, я знаю, ти це вмієш робити, — або якщо спробуєш привернути чиюсь увагу, коли ми зупинимося, я вколю цього старого джентльмена. Поверх того, що я йому вже був уколов, це його зробить мертвішим за Емі Вайнхаус^[362]. Тобі з цим також усе ясно?

— Так. — Вона знову облизнула губи, потім потерла їх рукою. — Не робіть йому злого.

— Все залежить від тебе.

— Куди ви мене везете?

— Золотоволоско? Дорогенька?

— Що? — вона кліпнула на нього збентежено.

— Просто замовкни й насолоджуйся поїздкою.

— Гоґвартс, — промовила вона. — Цукрова… вата.

Цього разу, коли її очі закрилися, повіки надовго залишились заплющеними. Вона почала легенько хропти. Звук був безжурний, наче дмухає вітерець, навіть доволі приємний. Крук не думав, щоб вона клеїла дурня, але для певності не перестав тримати шприц біля ноги старигана. Як сказав був колись Ґолум про Фродо Беґґінса: «Це ошуканство, золотце. Це суще ошуканство»^[363].

Абра не цілком відключилася, вона чула звук двигуна пікапа, але той був десь дуже далеко. Здавалося, десь понад нею. Їй це нагадало, як у спекотні літні дні вона їздила з батьками на озеро Вінніпесокі і як там можна було, занурившись з головою в воду, почути віддалене бриніння моторних човнів. Вона розуміла, що її викрали, і розуміла, що її це мусить хвилювати, але почувалася безжурно, умиротворена літанням між сном і явом. Утім, в роті й горлі в неї сушило жахливо. Язик за відчуттям був наче шматок запилюженого килима.

«Я мушу зробити щось. Він везе мене до тієї капелюшної жінки, і я мушу щось зробити. Якщо не зроблю, вони мене вб’ють, як вони вбили хлопчика-бейсболіста. Або зроблять щось іще гірше».