Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 94

Абра використала всю парапсихічну потугу, яку змогла зібрати — більше, ніж їй знадобилося того дня, коли вона вирушила на пошуки Бреда Тревора, більше, ніж вона бодай колись використовувала у своєму житті — і все одно її ледь-ледь вистачило. Вже коли вона почала думати, що так і не зуміє вигнати цю капелюшну жінку собі з голови, світ почав обертатися знову. Це вона його змушувала обертатися, але це було так важко — як штовхати величезне кам’яне колесо. Небо й обличчя, що витріщалися на неї згори, з’їхали вбік. Був момент темряви, коли вона опинилася

(між)

ніде, а потім її власний коридор вигулькнув їй перед очима. Але вона не була там уже сама. Якась людина стояла у дверях кухні.

(«Ні, це не людина. Це Крук»)

— Привіт, Абро, — промовив він і метнувся до неї. Все ще ментально квола після боротьби з Розою, Абра не спробувала відштовхнути його силою думки. Вона просто розвернулась і побігла.

У моменти високого напруження Ден Торренс і Татко Крук були між собою дуже подібні, хоча жоден з них про це не дізнається. Така сама ясність постала в очах Крука, таке саме відчуття, що все відбувається в уповільненому темпі. Він побачив рожевий гумовий браслет на лівому зап’ястку Абри, і йому вистачило часу подумати: «Активістка руху за попередження раку грудей». Він побачив, як рюкзак дівчинки вертнуло вліво, і зрозумів, що той повний книжок. Йому навіть вистачило часу захоплено оцінити її волосся, коли воно спурхнуло вслід за нею яскравими пасмами.

Він упіймав її під дверима, коли вона намагалася відімкнути запобіжник замка. Вже обхопивши лівою рукою її за шию й відсмикнувши назад, він відчув її перші спроби — слабенькі, непевні — відштовхнути його силою думки.

«Не цілий шприц, це може вбити її, вона важить не більше ста п’ятнадцяти фунтів^[355] максимум».

Оскільки вона пручалася, відбивалася, Крук потрапив голкою їй десь біля ключиці. Зайве йому було непокоїтися, що він втратить контроль і вколе їй всю дозу, бо її ліва рука, підстрибнувши вгору, вдарила по його правій і вибила шприц. Той упав на підлогу і покотився. Але провидіння надає перевагу Правдивим над мугирями, так було завжди, так сталося й цього разу. Він увігнав у неї якраз достатньо. Він відчув, як хватка її маленької руки в його мозку слабшає, а потім зовсім зникає. Те саме зробилося і з її фізичними руками. Вона витріщилася на нього шокованими, плаваючими очима.

Крук поплескав її по плечі.

— Поїдемо, прокотимося, Абро. Ти познайомишся з новими, дивовижно цікавими людьми.

Неймовірно, але вона спромоглася на усмішку. Доволі лячну, як для дівчинки такої юної, що з волоссям, прихованим під кашкетом, її все ще можна було сприйняти за хлопчика.

— Ті виродки, яких ти називаєш своїми друзями, вже мертві. Вониии…

Останнє слово спливло згасаючим глісандо, бо очі в неї підкотилися під лоба, а ноги підломилися в колінках. Круку кортіло дозволити їй завалитися — катюзі по заслузі, — але він задавив у собі цей імпульс і натомість підхопив її під пахви. Вона була цінним товаром, врешті-решт.

Правдивим товаром.

Він увійшов крізь задні двері, відклацнувши замалим не зайвий пружинний замок одним рухом згори вниз, платиновою кредитною карткою «Америкен Експрес» на ім’я Генрі Ротмена, але не мав наміру залишати дім тим же шляхом. Там не було нічого, лише високий паркан при підніжжі спадистого заднього двору, а за ним якась річка. Крім того, його транспортний засіб чекав на протилежному боці. Він поніс Абру через кухню, а далі в порожній гараж. Обоє батьків на роботі, мабуть… якщо тільки вони зараз не в Клауд-Гепі, зловтішаються над Енді, Біллі й Горіхом. Наразі йому було загалом наплювати на той бік цього діла; хто б не ходив у помічниках цього дівчиська, вони можуть зачекати. Їх час надійде.

Він посунув її безвільне тіло під верстат, на якому лежав небагатий набір інструментів її батька. Потім великим пальцем натиснув кнопку відкривання гаражних дверей і ступив надвір, не забувши перед тим начепити на себе ту велику добру стару усмішку Генрі Ротмена. Ключ до виживання в мугирському світі — мати вигляд, ніби ти свій, ніби ти завжди з усіма на короткій стопі, й ніхто у цій справі не був кращим за Крука. Він стрімко пройшов до пікапа і знову посунув старого, цього разу на середину диванного сидіння. Коли Крук завертав на під’їзну алею Стоунів, голова Біллі колисалася в нього на плечі.

— У приятелі набиваєшся, еге ж, дідуню? — запитав Крук і розсміявся, скеровуючи червоний пікап у гараж. Друзі його загинули, і ситуація зараз вкрай небезпечна, але малася тут одна велика компенсація: уперше за багато років він почувався абсолютно свідомим того, що він живий, світ вигравав кольорами і бринів, як високовольтна лінія. Він запопав її, дяка Богові. Попри всю її дивовижну силу і мерзотні трюки, він її запопав. Тепер він доправить її Розі. Зробить любовне підношення.

— Джекпот, — промовив він, і сильно, один раз, вдарив по приладовій панелі, тріумфуючи.

Стягнувши з Абри наплічник, він залишив його під верстатом і підважив її у пікап, на пасажирське сидіння. Обох своїх сонних пасажирів він прив’язав ременями безпеки. Звісно, йому було спливло на думку одному з них скрутити в’язи і залишити його тіло в гаражі, але цей старий міг іще стати в пригоді. Якщо наркотик його вже не прикінчив, тобто. Крук пошукав у старигана пульс збоку на шиї, і знайшов — повільний, але сильний. Щодо дівчинки — жодних питань; вона сиділа прихилена до пасажирського вікна, і Крук бачив, як туманиться від її дихання скло. Пречудово.

Крук витратив секунду, щоб інвентаризувати наявний у нього капітал. Зброї нема — Правдиві ніколи не подорожували з вогнепальною зброєю, — але є ще два шприци, повних цієї «нагло-засни/куняй-дрімай» штуки. Він не знав, як далеко сягне з цими двома, але дівчина для нього пріоритетна. Крук гадав, що період корисності старигана може виявитися надзвичайно коротким. Та й гаразд. Мугирі приходять, мугирі відходять.

Він дістав мобільний і цього разу натиснутий ним швидкісний набір адресувався Розі. Вона відповіла аж тоді, коли він уже примирився з тим, що доведеться залишити повідомлення. Голос у неї був млявий, вимова глейка. Трохи схоже було, ніби говориш із п’яною.

— Розі? Що з тобою?

— Ця дівчина напаскудила мені на дрібку більше, ніж я очікувала, але я в порядку. Я її більше не чую. Скажи мені, що ти її вхопив.

— Авжеж, і вона тут солодко спить, але в неї є друзі. Я не бажаю з ними зустрітися. Я негайно вирушаю в західному напрямку, і в мене геть нема часу марудитися з мапами. Мені потрібні другорядні дороги, які проведуть мене через Вермонт до Нью-Йорка.

— Я посаджу на це Лакузу Сліма.

— Розі, тобі треба негайно послати когось на схід, щоб зустріли мене, і з будь-чим, що ти зумієш десь вихопити, щоби тримати цю Малу Міс Нітрогліцерин умиротвореною, бо в самого мене лишилося мало. Подивися серед запасів Горіха. Він мусив був мати щось…

— Не вчи мене моєї справи, — відрубала вона. — Лакуза координуватиме все. Ти дізнався достатньо, щоб уже братися до діла?

— Так. Розі, мила моя, та пікнікова зона була пасткою. Це мале дівчисько обшахрувала нас на лайно. Що, як її друзі викличуть копів? Я їду на старому «Ф-150»^[356] з парою зомбі поряд зі мною в кабіні. Це все одно, що я мав би в себе на лобі татуювання ЛЮДОЛОВ.

Але на устах його грала усмішка. Хай йому чорт, але він усміхався. На іншому кінці зависла пауза. Крук сидів за кермом у гаражі Стоунів, чекав.

Нарешті Роза сказала:

— Якщо побачиш позаду сині блимавки або заблокований шлях попереду себе, задуши дівчинку і висмокчи з неї духу стільки, скільки встигнеш, поки вона конатиме. Потім здавайся. Ми подбаємо про тебе перегодом, ти сам це знаєш.