Диво - Стіл Даніела. Страница 31

Вони провели в порту ще три дні, роблячи запаси; протягом годин Квінн детально обговорював із капітаном наступні маршрути. Вони збирались обігнути мис Доброї Надії й плисти вздовж берегів Східної Африки. Там були місця, куди, певне, запливати на такому вітрильнику, як «Нічний політ», було не варто. Він не хотів потрапляти в небезпечні райони, наражаючи команду на непотрібний ризик. І, коли вони знову підняли вітрила, Квінн був щасливий вирушити до нових незнаних берегів.

Після свят погода стала гіршою, а на другий тиждень січня пішов дощ. Вони пережили три дні сильної зливи й суворого моря, і Квінн мимоволі пригадав буревій у Сан-Франциско рік тому. Це було на Новий рік, тоді він уперше побачив Меггі, промоклу до нитки під шаленою зливою. І раптом у нього виникла спокуса зателефонувати їй, але він утримався. Почути її голос, говорити з нею — це завдало б завеликої муки їм обом. Він приречений відпустити її. І хоче, щоб вона знайшла краще життя, ніж те, яке він міг би дати їй.

Після тижня дощів вони змінили курс, і наприкінці ще одного тижня вся команда була дуже виснажена, та й сам Квінн також. Вони дістали свої карти й почали шукати новий курс, щоб знайти місце, де погода була б краща. Однак там вона, навпаки, виявилась іще гіршою. Всі на борту, крім Квінна й капітана, хворіли, і Квінн сказав жартома, що, коли погода не поліпшиться, вони виганятимуть команду з ліжка батогом. Тієї ночі Квінн лежав у своїй каюті, коли раптом почув звук удару. Море було таке суворе, що меблі почали падати й ламатись. Він глянув в ілюмінатор поряд із ліжком і побачив, що вітер досяг неймовірної сили. Квінн одягся й пішов на місток поговорити з капітаном. Новий курс вів їх до ще сильнішого шторму. Квінн був вражений розміром хвиль, які перебігали через палубу; в кермовій рубці на нього чекали капітан, його перший помічник та інженер. Вони переглядали погодні зведення й дивились на радар. Зелена вода несамовито кидалась на палубу, і хвилі вдиралися до рубки. Щоразу, коли ніс корабля зникав під водою й виринав знову, здавалося, щогла от-от зламається, але Квінн був певен, що цього не станеться.

— Ми танцюємо рок-н-рол, — Квінн намагався жартувати, але його вмить приголомшило те, що капітан виглядав досить стурбованим. — Як справи?

Квінн не очікував, що виникнуть проблеми. «Нічний політ» був побудований так, щоб вистояти за будь-якої погоди, ніяка хитавиця ніколи не лякала його. Вони вже все це подолали. А Квінн ніколи не потерпав від морської хвороби.

— Тут є кілька досить неприємних рифів, — сказав капітан, уважно глянувши на радар і сонар. — А також є ще деякі проблеми, але, здається, перш ніж стане краще, буде ще гірше.

— Здається, це ураган, чи не так? — запитав Квінн таким тоном, ніби цього аж ніяк не могло з ними статись. А за хвилину обернувся до капітана: — Я б хотів, щоб люди були в безпеці. Чи всім уже видали рятівні жилети?

— Це зроблено годину тому, — запевнив його капітан. Усі на палубі були в яскравих рятівних жилетах, із пристебнутими ременями на випадок, якщо їх змиє за борт, але Квінн знав, що як хтось опиниться серед таких хвиль, витягти його буде майже неможливо.

— Скажіть їм, щоб вони були обережними, — сказав Квінн першому помічникові й вийшов на палубу, щоб подивитись, що робить команда. Всі вони були з яскраво-жовтими страховками, включаючи й самого Квінна, якому капітан твердо наказав одягти це, перш ніж він вийде з рубки. Квінн посміхнувся, йому подобалась обережність капітана.

Квінн також одяг рятівний жилет і рушив до інших. Тільки-но він вийшов, як почув на вельботі неприємні звуки поломки. Корабель здригнувся, а Квінн боявся тільки, щоб не зламалася щогла. Вони ніяк не могли цьому запобігти, залишалося тільки дивитись уперед. Але не всі могли це, і коли Квінн побачив хвилі, то одразу зрозумів, що такого в його житті ще не було. Ніколи він іще не потрапляв у такий шторм. Хвилі були височенні, як хмарочоси, сімдесят або вісімдесят футів заввишки. То було випробування для будь-якого корабля і, звичайно ж, для «Нічного польоту». Він стояв, вдивляючись у темряву, і раптом за кілька футів від себе почув крик. Один із молодих матросів мало не випав за борт, а двоє інших підхопили його. Вони пристебнули рятівні ремені, бо всі троє могли бути знесені за борт, коли вітрильник опинився в величезній западині. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж гігантська хвиля відринула від них.

— Усі йдіть усередину! — закричав Квінн, жестикулюючи проти вітру, і люди почали повільно повзти по палубі, яка стояла під кутом мало не дев’яносто градусів.

Нарешті мокрі до рубця члени команди таки доповзли до кермової рубки. Вперше Квінн дуже занепокоївся через долю корабля, адже подібний шторм він бачив тільки в кіно. Вони прив’язали все, що тільки могли, але майже всі речі на борту були побиті й потрощені. Але тепер він не переймався матеріальними збитками, — лише б тільки вижити, адже більшість людей навколо нього були страшенно перелякані.

— Так, нам буде що згадати, — сказав Квінн, щоб зняти напруження, і раптом весь корабель застогнав і здригнувся, коли вони опинились у западині наступної хвилі. Квінн хотів приховати, що навіть він злякався, і вже гірко шкодував, що обрав цей курс. Він також брав участь у розрахунках, але, звичайно ж, помилився. Їм нічого не лишалося крім того, щоб і далі йти цим курсом та молитись, аби хоч кудись приплисти.

Настав сірий похмурий ранок, хвилі стали ще більшими, вітер іще дужчим. Дві стюардеси також влізли до них до рубки, і капітан був змушений наказати всім одягти рятівні жилети. Здавалося, могла виникнути ситуація, коли вони не встигнуть зробити цього.

Зв’язавшись по радіо з найближчим кораблем, вони довідались, що затонув танкер, з якого ніхто не врятувався. Вони не мали уявлення, куди тримати курс. Ніхто не міг вижити в такий шторм. Одразу після дев’ятої вони знову підключились до термінового зв’язку. Поблизу затонуло рибальське судно. Квінн і капітан перезирнулись багатозначними поглядами, а в кермовій рубці матроси молились уголос. Він хотів якось підтримати їхню силу духу, але вони мали самі в собі знайти сили.

Квінн стояв біля вікна і знову дивився на хвилі: шуміла несамовита злива, і в її патьоках йому примарилося жіноче обличчя — він міг присягнутись, що то була Меггі. І тільки-но він подумав про неї й про все, що було між ними, як відчув непоборне бажання зателефонувати їй і поклявся, що зробить це, якщо вони виживуть у цей шторм, котрий нібито почав потроху вщухати. Лише «Нічний політ» мав запас міцності, щоб вистояти в такий шторм. Проте хвилі ставали ще більшими. У рубці стояла мертва тиша, тільки було чути, як падають меблі і як вони трощаться в салонах.

— Гаразд, хлопці. Ми цього разу, здається, виживемо. Але я хочу врятувати корабель. Я витратив на нього чортзна-скільки грошей.

Інженер розкотисто розреготався, і за кілька хвилин усі почали розмовляти. Усі почали розповідати історії про стихійні лиха, в які вони потрапляли, і Квінн робив усе, аби ця розмова тривала. Проте атмосфера жаху не розвіювалась, про що свідчили перелякані очі людей у рятівних жилетах. Дехто почав курити, а деякі не могли й розмовляти. Квінн був певен, що вони подумки моляться, і весь цей час, звертаючись до них, він думав про Меггі. Здавалося, це дорога смерті, але, зрештою, саме те, чого він хотів: одного дня завершити своє життя в морі. Однак це трапилось набагато швидше, ніж він розраховував. Він радів, що її не було тут, бо зовсім не хотів стати причиною її смерті. Так міркував він, поки обидві стюардеси ридали.

У той час, поки тривала кораблетроща, двоє чоловіків почали співати, інші потроху приєднувались. Якщо їм судилося померти, вони мають щосили, попри все, триматися, як мужчини. Коли розпочався шторм, вони й справді трималися мужньо. Здавалося, це тривало цілу вічність. Але по обіді яхта поступово вийшла у спокійніші води. Шторм продовжував лютувати, але хвилі вже не були такими грізними, і корпус корабля не хилитало так страшно. Дощ і вітер послабились надвечір. Пошкодження всередині корабля були значними, але десь опівночі команда вже могла контролювати ситуацію. Корабель усе ще здригався від хитавиці, але Квінн і капітан визнали, що сувора небезпека минула, а над ранок вони обоє вже були певні, що скоро все мине. В обід вони ввійшли в порт Дурбан із відчуттям перемоги та сльозами, що текли по їхніх обличчях.