Диво - Стіл Даніела. Страница 32

— Такого не забудеш, — спокійно сказав капітан Квіннові, і той суворо кивнув. Протягом двох днів він думав, що зробив він зі своїм життям. За минулу ніч загинуло понад п’ятдесят чоловік, і Квінн був глибоко вдячний долі, що вони не опинилися серед них. Той шторм вони пам’ятатимуть до кінця своїх днів. І коли вони повільно ввійшли в порт і поставили величезний вітрильник на якір, Квінн щиро подякував капітанові. Вони вже домовилися, що повинні відправити «Нічний політ» назад до Голландії для ремонту. Але головне — ніхто з команди не загинув. То було просто диво, що корабель вижив і ніхто не загинув. Бували такі хвилини, коли і Квінн, і капітан були певні, що яхта потоне. І то було справжнє чудо, що цього не сталось. Уперше в житті Квінн усвідомив, що його врятувало справжнє диво.

Розділ 17

Меггі прокинулась від дощу, який стукотів у її вікно. Вона не спала майже цілу ніч, бо не могла заснути, думаючи про зошити, які має перевірити на ранок. Їй знову подобалась її робота. А дві ночі тому вона по телефону довіри врятувала чотирнадцятилітню дівчинку. Життя знову набувало сенсу, хоча й не можна було сказати, що вона раділа йому. Але її розум яснів, а на серці вже не лежав той постійний тягар. Тільки коли вона згадувала його. Але вона знала, що все-таки вижила. Таке вже було з нею раніше, так є й зараз. Звичайно ж, серце загоюється. Вона знає це від часів Ендрю. Рубці й спогади лишаються, але з часом ти вчишся жити зі своїми втратами і, навіть не зважаючи на них, працюєш. Вона не могла дозволити, щоб від’їзд Квінна зруйнував їй життя. Вона мала виживати — в неї не було іншого вибору. Якщо сама не зробить так, це означатиме, що вона говорила неправду підліткам по телефону довіри. Отже, вона має вижити. Якщо вона допомагає їм знайти сенс життя, то має знайти його і для себе. Меггі не може дозволити собі вічно сумувати за ним. Просто не має на це права.

Вона встала, пішла в душ, одяглась на роботу. Випила чашку кави, з’їла тост і половинку грейпфрута. Одягла дощовик і вийшла на дощ. І коли рушила до машини, її довга коса на спині враз намокла під дощем. Раптом Меггі побачила чоловіка, який ішов їй назустріч. Вона не зрозуміла, що він тут робить, проте йшла далі з похиленою головою крізь вітер і дощ. Коли він опинився поряд, вона аж відскочила вбік. Невже хтось нападе на неї серед білого дня? Він обійняв її обома руками, а вона спробувала відштовхнути його. Чоловік зупинився й не дав їй пройти далі. Жінка намагалась перевести подих і, видираючись із його рук, раптом побачила його. У нього було коротке волосся, виснажене обличчя, він був весь промоклий, як і вона. Він стояв поряд і обіймав її. То був Квінн або хтось дуже схожий на нього.

— Що ти тут робиш? — здивовано спитала вона. Він мав бути в Африці або ще десь, але ось він тут, і його руки обіймають її.

— Мій корабель мало не потонув у шторм біля берегів Африки. Я перегнав його до Голландії на ремонт, — відповів Квінн, задихаючись, так само як і вона. Тоді Меггі відсторонилась і глянула на нього. Дощ рясно поливав їх обох. Квінн виглядав стомленим і невиспаним — певне, щойно з літака. Здавалося, він не спав багато ночей, хоча, власне, так воно й було. — Під час шторму, коли я був певен, що ми тонемо, мені з’явилося твоє обличчя. Я присягнувся, що як виживу, то зателефоную тобі.

Меггі глянула на нього з недовірою. Вона стільки вистраждала відтоді, як бачила його востаннє.

— Ти не зателефонував мені, — мовила вона, ніби це зараз мало сенс. А втім, тепер це вже не мало значення.

Вона не знала, чому він тут, що каже їй. Він ніби говорив до неї іноземною мовою. Їй захотілось утекти.

— Ні, не телефонував. — У його очах з’явилося щось таке, чого не було тоді, коли вони були разом. Щось могутнє, сильне і певне. Він ніби помер, а потім наново народився. Так воно й було насправді, і тепер він таки став вільним. — Я хотів побачити тебе. Як ти?

Вона кивнула, згадуючи, які могутні були руки, якими він обнімав її. Він її мало не вбив. Усе було майже так. Вона, так само як і він, пережила страшний шторм, коли він поїхав від неї, і вижила. Вони стояли під дощем, дивлячись одне на одного і намагаючись побачити, чи щось лишилося від минулого. Їх розмела стихія, сильніша за них, і вони не знали, чи зможуть повернутись до старого. — Коли я плив назад до Голландії, мені наснилася Джейн. Вона була така спокійна. Вона сказала мені, що їй добре і що вона любить мене. А наприкінці вона просто посміхнулась і пішла.

Меггі слухала його й кивала. Обоє знали, що це означає. Щонайменше — прощення.

— Я запізнююсь до школи, — сказала вона, бо не знайшла інших слів, але він, здавалось, не чув її.

— Ти поїдеш зі мною? — він пройшов шість тисяч миль, щоб запитати її про це. А може, він прийшов із ще дальших країв. Він пройшов крізь усе своє життя з нетрищ смерті. І в безодні шторму він знайшов одну річ, якої йому бракувало. У лещатах смерті він відшукав прощення. Він знав, що як урятується, то це означатиме, що він заслуговує її. Саме тому він побачив у мороці ночі її обличчя, ніби то була візія й обіцянка. Він знайшов те, чого шукав, не тільки прощення, але й звільнення. Він сплатив свої борги — все до останнього фартинга. І в останньому сні Джейн нарешті звільнила його.

— Ти серйозно? — Вона не відводила від нього очей, ніби не розуміла, про що він.

— Так. А ти? Чи хочеш ти поїхати зі мною?

Вона вагалась, і цей час видався йому вічністю, а потім нарешті кивнула.

— Хочу. Ти все ще хочеш мене? — прошепотіла вона, і цього разу він розсміявся.

— Чорт забирай, ми мало не потонули, тільки Бог знає, навіщо він урятував нас, передусім мене. І я прийшов з Африки до Голландії, до Нью-Йорка, а тепер сюди. Так, Меггі, я хочу тебе. Більше того, я найбільший дурень, який тільки жив на землі, я найбільший сучий син у цьому світі. Обіцяю тобі, я більше ніколи не залишу тебе. Звісно, я залишатиму тебе, але не так, як це відбулось у жовтні. Певне, мені треба було зазирнути в очі смерті, щоб зрозуміти, чого я хочу насправді. — Він опустився перед нею на одне коліно під дощем, і вона розсміялась. — А тепер ти підеш зі мною?

— Добре, добре. Але я повинна дати учням завдання. І ще мені треба перевірити зошити. Коли ти їдеш?

— Я не іду, поки ти не погодишся їхати зі мною. Корабель ремонтуватиметься в Голландії не менше двох місяців, а то й три. Чи можу я поки лишитись у тебе? — спитав він, і вона посміхнулась йому. Він ніколи не був їй милішим. І вона була йому наймиліша — так само промокла під дощем, як і в день, коли він уперше побачив її. — Хочеш, я відвезу тебе до школи? — Вона посміхнулась і кивнула. — Як швидко ти можеш дати їм завдання? — спитав він, коли Меггі простягла йому ключі від машини.

Усе це було так чудово й так божевільно, як і його життя. Він обійшов півсвіту, щоб запропонувати їй поїхати з ним, мусив постояти на порозі смерті, щоб зробити це. Але якщо він прийшов до цього, то їй варто було йти.

— Я дам їм сьогодні завдання. Ти хочеш цього? — спитала вона, поки він заводив машину й виїздив на дорогу.

Обоє промокли до нитки, коли він завів машину та глянув на неї.

— Я сказав, що кохаю тебе?

— Не пригадую. Але я це й так зрозуміла. Якщо ти йшов цим шляхом, то, певне, так воно і є. І я кохаю тебе. А тепер вези мене до школи, я запізнююсь. Ти страшенно налякав мене. Я подумала, що на мене нападають.

— Я просто був такий щасливий, що побачив тебе.

Квінн посміхнувся їй, ведучи машину по Вальєхо. Меггі погодилась із ним, коли він говорив, що вони обоє пережили шторм. Це було диво. Диво повернуло його до неї. І вона нагадала йому, коли нахилилась, цілуючи, що саме буревій одного дня познайомив їх.

Квінн довіз її до школи, і Меггі помахала йому рукою, біжачи під дощем. Вона була дивом, яке ввійшло в його життя й принесло йому прощення. І кохання стало тим дивом, яке зцілило його.