10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 19

Роман не розумів церкви. Скільки себе пам’ятав, у нього ніколи не було переконаності в тому, що релігія насправді слугує мостиком між людьми і якоюсь вищою силою. Коли був маленький, ставився скептично, пізніше сам міг аналізувати факти й події і сповнився презирства до релігії. Його почали дратувати всі ці архаїчні ритуали, вгодовані служителі й покірні, як вівці, парафіяни. Остаточним аргументом на користь неприйняття церкви для нього стало те, що кілька батюшок із найближчих храмів у молодості займали якісь там значні посади у комсомольських організаціях, а один навіть устиг побути членом Компартії, а потім агітував на користь нинішнього президента, від одного вигляду якого Романові хотілося вити. А коли до їхнього тихого скверика неподалік від будинку нагнали вантажівок та робочих і, знищуючи дерева і асфальт, розгорнули невідомо ким дозволене будівництво храму, він мав уже абсолютно чітке уявлення про те, що відбувається, і одним із перших вийшов на протест, а потім став активним учасників знесення будівельного паркану й бійок із міліцією та попами.

Святі отці приходили до них, завбачливо залишивши за рогом, на парковці, свої БМВ та «рено», і преподобною ходою, хилячись додолу під вагою священних кендюхів, наближалися до протестувальників. На розгромленому будівельному майданчику їх зустрічали наїжачені активісти.

— Що вам, отче? — підозріливо-лагідно зазирали вони в очі служителю культу. Той, трохи ошелешений ввічливим прийомом, знизував плечима.

— Та ось, — казав, — вийшли якісь безбожники, заважають церкву будувати. Але щось я не бачу тих грішників.

— Отче, гріх нині інше обличчя має, ніж колись, — єхидно всміхався йому Роман. — Ви довкола роздивіться добряче.

— Нічого не бачу, нема халамидників, — відповідав батюшка, обернувшись, мов важка неповоротка планета, довкола власної осі.

— А під ноги гляньте, святий отче, — ширше розпливався в посмішці Роман, і за його спиною починали хихотіти мешканці прилеглих будинків.

Батюшка розгублено дивився собі під ноги й наштовхувався поглядом на весняну калюжу, що була між ним та протестувальниками й починалася біля носака його лівого черевика. У воді відбивалося спантеличене й гладке лице, живіт, що видавався далеко вперед, і похмуре березневе небо, у якому, як не старайся, отець Микола не зміг би розгледіти своє безпосереднє начальство, закрите важкими, насупленими хмарами.

— Ааа, ось ти де, грішнику! Жартувати надумав зі святим отцем?! — Лице священнослужителя прохоплювала грізна гримаса, з очей починали стріляти заздалегідь приготовані блискавки, він витягав з-під ряси важкий золотий хрест і рішуче насувався на Романа.

— Ви, святий отче, дарма біситесь. Тут дерева стояли багаторічні, дитячий майданчик був прекрасний, галявинка для вигулу тварин, лави стояли. Де це все? — спитав він отця Миколу, розводячи руками.

За місяць сквер перетворився на смітник, каруселі й лави будівельники висмикнули із землі першого ж дня, коли громадськість лише приходила до тями від цього варварського набігу, а половину дерев спиляли вночі, коли ще не було організовано нічну варту. Отець Микола теж роззирнувся навкруги й гримнув:

— Така воля Божа! Тут потрібен храм, вами диявол оволодів!

— Отче, охолоньте, у нашому районі храмів уже чотири стоїть, а лікарня одна. А дитяча лікарня хоча і є, але вона не працює. Подумайте над цим у вільний час, добре? А ми вже якось самі зі своїм дияволом розберемося, без вас, гаразд? — Тепер Роман насувався на священика, і той задкував, зачерпуючи до своїх черевиків брудну воду.

— Покайтеся! Покайтеся, грішники! — Отець Микола заледве не завивав, панічно думаючи, що понтові шкари марки «Berluti» вже сьогодні можна винести на смітник після такої виправи по весняних багнищах. — Комуністи нас травили сімдесят років, і досі не вивітрилося це прокляття з людей! — використав він останній аргумент, знаючи, що комуністів ненавидять усі, навіть ті, хто за них голосує.

— Коляне, привіт! — замахав йому хтось правицею з натовпу. — Ми з тобою разом були комсоргами в старших класах! Пам’ятаєш мене, муділа?

— Ааааа! — уже з розпачу заволав батюшка.

— Так ви, святий отче, партійний?! — зовсім уже театрально кинув у нього Роман вороб’янінською реплікою, і натовп у партері, за його плечима, переможно зайшовся диявольським реготом.

Привиди атеїстичної молодості виросли перед очима отця Миколи, і він, уже в цілковитому відчаї розвернувшись на сто вісімдесят градусів, побіг до своєї автівки, а за спиною лунали радісні й тріумфальні вигуки. Руки йому трусилися, а в голові білкою стрибала неприємна думка, що сьогодні доведеться говорити зі своїм босом, зізнаватися в провалі й випрошувати на допомогу собі бригаду пацанів, аби розігнати безбожників і довершити святе діло. Ясно, що цих грішників вони рано чи пізно виб’ють зі скверу, але ж це простій, неустойка, зрив контрактів на будівництво і можлива втрата обіцяного наступного духовного сану та затишної парафії десь у глибинці матінки Росії, де холопи не такі агресивні. «Довбані хохли, прости, Господи», — вилаявся Микола, всідаючись до свого БМВ і заводячи мотор. Біло-жовто-чорний імперський прапорець колихався під лобовухою, [5] і в машині солодко пахло ладаном.

Служба тривала вже декілька годин, і якби Роман не поринув у нескінченні спогади про свої стосунки з представниками Бога на землі, то знудився б набагато швидше. Але йому перед очима пропливали обличчя знайомих набундючених попів, грізні й хитрі, линули силуети вірян, що довгими караванами тягнуться до храмів на свята, звозячи автівками та кравчучками свій скарб, аби батюшка побризкав його водою, і вірячи, що це врятує від диявола. Час від часу йому ставало смішно, і він ледве стримувався, аби не осквернити склепіння храму реготом під час служби на честь народження Сина Божого.

Аґнєшка знудилася першою. Роман знову був поринув у спогади, але відчув, що його силоміць витягують із них, при цьому дряпаючи кігтями зап’ястя. Кохановська вчепилася йому в руку й волочила крізь юрмище православних поляків на вулицю. Натовп був доволі щільний, і битися об чиїсь плечі вони перестали, лише минувши Віленську площу. Тут Кохановська закурила й спокійно попрямувала вулицею. Роман слухняно пішов слідом за нею. Судячи з напрямку, вони знову йшли до того бару, де були останнього разу. Але вже на наступному розі Аґнєшка раптово звернула праворуч, пірнула в браму, тоді так само зненацька зупинилася, роззирнулася довкола і, вхопивши Романа за руку, миттю затягла його в низенькі двері в стіні, непримітні й розбиті.

Сходи спершу вели донизу, потім угору, і менше ніж за хвилину вони випірнули з коридору на невеликий, обмежений зусібіч цегляними стінами квадратний майданчик. Тут було тихо і ясно від снігу. Десь над ними, на висоті кількох поверхів, пробивалося слабке жовте світло, вочевидь, із вікон будинку, але самої будівлі не було видно. У віддаленому кутку, займаючи мало не чверть усього квадрата, стояла стара карусель, засипана снігом, у вибоїнах у стіні сиділи голуби. Десь нагорі відчинилася кватирка й залунала тягуча музика.

— Просто тобі пост-рок якийсь, — вирвалося в Романа. Він намагався не дивуватися щоразу дивнішим місцям, куди заводила Кохановська, але не дивуватися не виходило.

— Що? — не зрозуміла вона. — Що таке пост-рок?

— Неважливо. Що це за місце таке дивне? — запитав він в Аґнєшки.

— Місцеві називають це «мішок». Прага — дуже давній район, колись навіть окремим містом була, під час німецької окупації постраждала не так сильно, як стара частина Варшави, центральна, ну й відповідно тут багато порівняно давніх будівель. Місце, де ми зараз, — це залишки старого дитячого майданчика.

— Я бачу, — Роман скосив очі на занедбану карусель.

— А при комуністах був тут один будинок, він обвалився, ну й посеред дитячого майданчика побудували стіну, щось типу опори, ось і все. А вікна під’їздів, які до того часу виходили на цей бік, теж заклали цеглою. Відтоді цей шматочок подвір’я просто забутий. Я тут бувала безліч разів і нікого ніколи не бачила, як і слідів чийогось перебування.