10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 20

— Дивно.

— Так, дивно. Ось такий архітектурний апендикс. Сюди є лише один вхід — через двері, які всі вважають покинутими і забитими.

– І вихід, значить, теж.

— Кмітливий хлопчик, — всміхнулася йому Кохановська.

– І що далі? — зніяковів від її усмішки Роман. — Що ми тут робитимемо?

— Та постоїмо, поговоримо трохи, потім підеш до своєї Оленки. — Роман ясно почув нотки невдоволення, але пропустив це повз вуха.

— Отже, що ти в мене спитати хотіла?

— Я взагалі-то сподівалася, що ти орієнтуєшся в тому, що там відбувається, бо для мене православні відправи — це суцільна загадка.

— Трохи орієнтуюся, може, чимось допоможу. — Роман розвів руками. — Чекай, а ти що, хочеш зрозуміти таємниці служіння церкви східного обряду?

— Можливо, — зам’ялась Аґнєшка.

— А нащо воно тобі?

— Я подумала, що, оскільки пишу книгу на основі твого типажу, мені бажано б знати про тебе та й про українців узагалі якомога більше. Хай би як ти ставився до віри, не можна заперечити, що вона — важлива складова внутрішнього світу людини! Я чула, що українці дуже побожні люди.

— Так, погоджуюсь. Щоправда, я акцентую твою увагу на тому, що в моєму розумінні релігія й віра не мають нічого спільного.

— Ну, як це нічого? Ідеться про Бога, ти б не перегинав палицю!

— Ні, це лише зовнішнє. Про Бога йдеться, якщо говорити про віру. Якщо про релігію — ідеться про владу над розумом. Ось і вся різниця.

— Гаразд. Я тебе щодо самого перебігу служби хотіла спитати. Що це за мова була, якою служіння велося? Я ні слова не зрозуміла, думаю, що всі присутні також.

— Це старослов’янська. Давня книжна мова, якій тисяча років.

– І нею моляться? Чому не сучасною — кому яка ближча?

— А у вас хіба не латиною ведуться служби, ні?

— Можливо, десь і латиною, я лише на польських буваю.

— Можливо, православна церква і визнає служіння національними мовами, зокрема ось українською. Але це не поширене явище; наскільки я знаю, більшість послуговується мертвою старослов’янською.

— Ага, зрозуміло. Але в чому тоді сенс ходіння до церкви для парафіян? Вони не повторюють молитви за священиком, бо молитви виголошуються невідомою їм мовою, не беруть жодної участі в службі, нічого такого. Вони просто кажуть «амінь», хрестяться й кланяються. Або стоять навколішки кілька годин поспіль — ось те, що я побачила.

— Аґнєшко, Аґнєшко, — Роман підвищив голос, від чого голуби прокинулись і зірвалися вгору, мов шрапнель із дула гармати. — Це тобі не демократичний в обрядах католицизм, це диктат православної церкви, яка від тебе вимагає лише покори — і нічого більше. Їм не йдеться про те, аби прихожани їх розуміли. Так навіть краще — сліпа довіра чи покора, кому як більше подобається. Тоді й питань не виникає у вірян. Вони дивляться на батюшку, слухають його, повторюють за ним рухи й «аміні», вони безголосі й слухняні — у цьому їхня основна цінність для церковних функціонерів. Я бачу це саме так, бо глибоко розчарований у церкві. Розумієш, про що я?

Кохановська, слухаючи Романа, відійшла від нього на крок, немов побоюючись, що в нього з неба зараз поцілить блискавка і її зачепить також. Як добропорядна католичка, вона вважала, що подібні слова стають автоматичним абонементом у пекло незалежно від того, хто ти і що робив упродовж свого життя. Її довго і вперто вчили не грішити, пізніше вона зрозуміла, що грішити-таки можна, лише треба вчасно покаятися. А цей, дивіться, стоїть, оскверняє ім’я Боже, а йому нічого й не сталося досі, навпаки навіть — розпалюється ще більше, стає захоплений і прекрасний, в очах з’явилася пристрасть, у жестах — переконливість.

— Тобі дуже пасує пристрасть, Романе! — сказала вона, використавши паузу в промові, від чого той збився з ритму, слова миттєво зів’яли й затверділи, перестали пружно битися в стіни довкола них і злітати в безкінечне варшавське небо.

— Що? — тільки й зміг він відповісти.

— Я кажу, ти аж інший стаєш, якщо говориш на цікаві тобі теми, дуже пристрасний, — пояснила Аґнєшка.

Вона ще не бачила його таким гарним, як у цей момент, коли йшлося про речі, що йому по-справжньому небайдужі, що сиділи в нього всередині, мов скалка, яку ніяк не витягти.

Запала тиша, чути було лише музику згори і шкварчання чергової сигарети Кохановської.

— Проте ти визнаєш якусь вищу силу, правда? — поцікавилася Аґнєшка.

— Так, визнаю. Але я глибоко переконаний, що кожна людина має свій власний шлях до Бога, який мусить пройти без копняків і ударів священиків. А тим більше — без ошийника й повідка церкви. Те, що ти бачила сьогодні, називається рабством. Католицизм, наскільки мені відомо, такого давно вже не пропонує. А православ’я останнім часом ніби й не зобов’язує вірити в посередництво церкви між людьми й Богом, але за те, що маєш власні думки щодо адекватності цього посередництва, можна отримати реальні проблеми. І вони мають мало спільного з дискусією про віру. У нашій країні це взагалі поширена практика вирішення питань. Вона називається «добровільно-примусово».

— Добровільно-примусово?

— Так.

— Мовою літературних термінів це називається оксиморон, коли в одному явищі заради художнього ефекту поєднують непоєднуване.

— Ммм, наприклад, гарячий сніг?

— Так, цей приклад усім перший спадає на думку, коли йдеться про оксиморон. Але існують набагато витонченіші й цікавіші. Лагідний вбивця, учорашнє завтра і так далі.

— Добре, я зрозумів. Цікаво. Ну так от, у нас більшість питань вирішується в добровільно-примусовому порядку. Тобто коли тобі пропонують заздалегідь підготовлені умови, а ти обираєш, підкоритися їм добровільно чи примусово.

— Тобто фактично обираються не умови, а спосіб, яким ти з ними рано чи пізно погодишся? — повільно проговорила Аґнєшка.

— Точно! Краще й не скажеш!

Роман відверто зрадів такому влучному формулюванню й навіть заплескав у долоні, мов дитина. Короткі й лункі, мов постріли, звуки злетіли догори й розчинилися в небі.

– І окрема тема, якщо церковний апарат і апарат державний домовляються й стають бізнес-партнерами. Починають спільно витискати з людей гроші й залишки непокори.

— Та від початку історії людства не було жодної держави, яка не підтримувалася б церквою. І церква багато в чому залежить від держави.

— Це точно, так. Але нормальні країни якось балансують, знаходять компроміси, і врешті люди живуть нормально й спокійно. Церква сама по собі не страшна, правда ж? Ну, анафема, гаразд. Але гарантії того, що загробне життя існує, немає. Тому людина їсть, подорожує й кохається під анафемою так само легко, як і без неї. Це справа вже персонального сумління й нічого іншого. Держава теж. Для того, аби бути покараним законом, треба зробити щось, що не вкладається в загальноприйняту систему цінностей. Хуліганство, крадіжка, убивство, шахрайство. Але коли до цього цирку з прокляттями від імені Бога долучається державний апарат із його карним кодексом, пенітенціарною службою й проплаченими засобами масової інформації, то будь-яке слово стосовно того, що хтось перегинає палицю, робить тебе не ворогом абстрактного і далекого Бога, а персональним недругом уряду країни. І те, що у твоєму конкретному випадку Конституція дає тобі право свободи слова й совісті, уже не цікавить нікого, бо коли церква бере участь у «розпилі» грошей, ці два надзвичайно важливі пункти забуваються, наче їх і не існувало. А це вже смердить інквізицією, чи не так?

– І що, в Україні все так погано? — нажахано дивилася на розбурханого Романа Кохановська. — Я не помітила цього, коли жила у Львові.

— В Україні, як на мене, стерпно. Але в нас є чудовий сусід, який нам нав’язливо експортує все, починаючи від цукерок і завершуючи поглядами на стосунки з Богом.

Кохановська на знак справжньої, братської любові до згаданих сусідів похмуро кивнула й запитально подивилася на Романа.

— То що далі? Що буде далі?

— А мені звідки знати? Я ніхто, я утікач, причому доволі незграбний, раз уже розгубив на півдорозі всі свої пожитки. Але сподіваюся, цей експорт припиниться невдовзі. Як на мене, він Україні приносить більше шкоди, аніж користі. А якщо ні, то за якісь років десять в Україні кидатимуть до в’язниці навіть за найменший вияв непокори, а не за танці, влаштовані на олтарі. Усім же відомо, що виконавча влада в колоніях завжди жорстокіша й безглуздіша, ніж у центрі.