10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 21

— Так?

— А ти хіба не помічала? Це називається «синдром вахтера». Показує, що навіть маленька влада рідко міняє людину в кращий бік.

— Хм, цікаво. Почитаю щось про це у вільний час. Аґнєшка дістала з торби нотатник і зробила собі позначку, аби не забути.

— Але чекай… ти казав про танці в храмі. Це ти про тих ідіоток, які влаштували балаган у церкві в Москві? Я дивилася на YouTube, це жахливо!

— Про них теж, так. Як на мене, їхня найсерйозніша провина в тому, що вони не вміють ані танцювати, ані співати, ані грати на гітарах. Вони це роблять насправді жахливо, визнаю. Хоча вони ж панки, що з них узяти? Але їхня геніальність у тому, що вони навіть із такими мінімальними вихідними даними показали світові, що Бог, якого так наполегливо піарить православна церква, живе не по-християнськи. Він не знає, що таке прощення, він абсолютно несамокритичний, а відсутність самокритики — це риса людей, які далекі від самодостатності. До того ж він нетерпимий і закомплексований і всупереч християнській моралі не підставляє своєї другої щоки, а валить того, хто скаже йому слово, не узгоджене зі сценарієм, на підлогу й добиває молотком правосуддя.

— Ти якось це все описуєш дуже похмуро й однобоко.

— Не більш однобоко, ніж ти мені два тижні тому розказувала про кохання, яке можна зобразити елементарними графіками, чи не так?

— Я тобі про кохання казала, як я його розумію! — скрикнула полька.

— А я тобі кажу те, що думаю про церкву.

— А як тобі таке: вони наплювали на людську віру!

— Ні! У тій пісні жодного слова поганого про віру нема! Вони наплювали на церкву, яка викачує з людей гроші! На релігію, яка туманить їм голови!

— Себто ці дурепи намагалися відкрити простим людям очі, а люди їх заплювали?

— Щось на зразок того. І повір, кількість тих, хто їх заплював, поки що приблизно дорівнює кількості тих, хто з них витирав оці плювки. Але тут ми знов-таки кажемо про втручання держави. Мітинги на підтримку дівчат розганяли не загони з паламарів, а бійці спецпідрозділів. Людей не в церковні пивниці, повні вина й золота, кидали відбувати адміністративні покарання, а в справжні тюрми, які є державною власністю.

— Ну, може, ти в чомусь і правий… — нарешті набридло сперечатися з Романом Кохановській.

— Ті, хто каже правду, Аґнєшко, рідко бувають зрозумілі середньостатистичним людям, особливо якщо дійсність формується невпинною й добре прорахованою брехнею, а правду висловлено в такий різкий спосіб. Християнство саме так і починалося — з переслідувань та цькування тих, хто ніс правду і світло, хіба ні? Можливо, це новий виток спіралі, якийсь початок очищення. Я так сподіваюся.

— Ага, — пожвавилася Аґнєшка. — Ти не проти релігії! Тобі не подобається стан, до якого вона еволюціонувала! У випадку з християнством — за дві тисячі років.

Роман підняв на неї очі й замислився, добираючи слова. Високо над ними завмерло темне небо, голуби повернулися до цегляного мішка, усівшись тепер на каркасі каруселі, і туркотіли в порожнечу перед собою, від чого повітрям котилися, відбиваючись від стін, дрібні вібруючі хвилі. Аґнєшка перебирала витонченими пальцями в кишені іриски й монети, примішуючи до загального містичного звукового тла нотки буденні та легко ідентифіковані. Роман попросив у неї сигарету й на здивований погляд відповів, що, мовляв, важко не запалити в такому чудернацькому місці.

— То ти все-таки палиш? — перепитала Кохановська.

— Ну, як тобі сказати, — Роман затягувався явно із задоволенням, мружив очі так, що Аґнєшка на мить навіть згадала про свого Пілсудського. — Узагалі-то я не палю, але часом можу викурити цигарку або навіть пачку, або кілька місяців палити, а потім перестати. У мене не формується залежності.

— Ой, я заздрю тобі трошки. Я ніяк не можу покинути, хоча останнім часом палю набагато рідше, вкладаюся в десять штук на день, а то й менше буває.

Вона знизала плечима й теж дістала собі покурити, легким невловним рухом вихопила з Романових уст його сигарету й підпалила від неї, занурившись у легку сиву хмарку.

— Ти не кидай зовсім, добре? — Роман прийняв назад із її рук свою цигарку, на одну випадкову мить торкнувшись мізинцем теплих рухливих пальців.

— Чому? — поцікавилася Кохановська, зауваживши цей дотик як щось очікуване й жадане, випадкове, але солодке.

— Не думав, що колись таке взагалі скажу, тим більше жінці, але, Аґнєшко, тобі дуже пасує паління. Ти смачно куриш, аж самому хочеться. Був у мене колись один знайомий, так він би неодмінно сказав, що треба зняти про те, як ти палиш, короткометражку.

— Романе… — тільки й видихнула вона і, несподівано нахилившись до нього ближче, втулилася обличчям йому в плече, ловлячи запахи й думки, відчуваючи навіть через светр і куртку, як у нього пульсує артерія на ключиці.

— Хей, ти чого, Аґнєшко? — Роман усміхнувся цьому вияву емоцій і завмер, не рухаючись, аби їй у тому притулянні було якомога зручніше. Голуби на каруселі теж замовкли й уп’ялися в них поглядами. — Що таке? Усе гаразд? — перепитав Роман, торкаючись її плеча.

— О так, усе цілком добре, — відповіла Аґнєшка, знову виструнчуючись і дивлячись йому в обличчя. — Ти мене зараз дуже зворушив. Неймовірно сильно й абсолютно зненацька. А мене дуже важко зворушити, Романе.

— Мене теж важко, — з розумінням усміхнувся він. — Ми ж покоління циніків.

— Та які ж ми циніки? Один у кохання вірить, інша — у Бога.

— Бог — це кохання, — сказав Роман кудись їй над вухом. — Десь колись почув цю фразу. Вона мені дуже подобається, хоча одного зі складників я не розумію й не люблю.

— Це має бути з Біблії, я також її пам’ятаю.

— Гаразд, хай буде з Біблії.

— Але менше з тим, — повернулася Кохановська до свого несподіваного зворушення, — ти мене зараз наче з ніг звалив. І до того ж це був найкращий комплімент, який я чула на свою адресу.

— Серйозно? — здивувався Роман. — І що ж у ньому такого хорошого?

— Те, що він стосується моєї поганої звички. Погані звички рідко згадуються в компліментах, ти вже мені повір.

— Вірю.

— Отже? — Тепер Кохановська дивилася на нього з очікуванням.

— Що?

— Ну, твій друг зняв би короткометражку. А ти? Ти б щось хотів?

— Наразі я б хотів тебе пригостити гарним чаєм. Мені здається, ти починаєш замерзати. — Роман узяв її руку у свою й зауважив, що пальці, які ще кілька хвилин тому були теплими, зараз на дотик як лід. — У тебе немає рукавичок?

— Немає.

— Візьми мої. — Аґнєшка не встигла отямитися, як Роман натягнув їй на неслухняні задубілі пальці свої рукавиці й усміхнувся тому, що вона зовсім не пручалася. — Давай, Кохановська, веди мене звідси до найближчого місця, де можна напитися чаю, — як наказ, пролунало у вузькому цегляному мішку.

— Ти не поспішаєш на квартиру? — поцікавилась Аґнєшка, опустивши очі.

— Усе гаразд, ходімо звідси.

— Чекай, мушу подумати, де тут є щось гарне неподалік. І вже за хвилину вони повернулися у звичайний світ, не обмежений жодними стінами, із небом безкраїм, морозним. Кохановська йшла тепер вулицею повільніше, Роман крокував пліч-о-пліч, часом дивлячись на усміхнений профіль у світлі празької вуличної ілюмінації.

— Чого всміхаєшся? — врешті не витримав він.

— Ти дуже турботливий хлопчик. Мені досі ніхто не давав своїх рукавичок. Це мило, правда, — відповіла Аґнєшка, намагаючись підлаштуватися під його темп ходи.

— Можливо.

— А ще ти дуже вміло зіскочив із теми, яка раптом стала для тебе незручна, — продовжувала вона.

— Це з якої?

— Що ти не проти релігії як такої, тобі не подобається, до чого прийшло православ’я.

— Нічого подібного! Не зіскочив! — запротестував Роман. — Ти цілком права, уся проблема для мене в тому, до чого дійшла в підсумку колись дуже світла й гарна ідея зв’язку між Богом та людиною, зокрема, що посередники стали багато на себе брати.

— Добре, на сьогодні більше про це ні слова! — тихенько засміялася Аґнєшка, ховаючи обличчя в шалику. — Ми прийшли, — раптом сказала вона, показуючи на вивіску якогось локалю. [6]