10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 22

— Гаразд, ходімо, — відчинив їй двері Роман.

Це було дуже затишне місце з кількома старими масивними, але розрахованими на двох столами, де з динаміків лунала приємна музика й зі стелі лилося спокійне приглушене світло.

— Цього разу без пива, добре? — попросив Кохановську Роман.

— Гаразд, — усміхнулася вона, гортаючи невеличке меню. — Тільки чай, тим більше, що це мало не єдине місце в цій частині Варшави, де немає алкоголю.

— О, як чудово! — Роман відкинувся назад на спинку стільця. — Замов мені, будь ласка, звичайного чаю, але дуже міцного й дуже солодкого. І з лимоном.

Аґнєшка кивнула, а сама занурилася у вивчення меню. Роман спостерігав за нею, дивився уважно й навіть жадібно, на запас, знаючи, що ось мине кілька годин, а може, і менше, і вони знову розійдуться, а коли побачаться — невідомо. Він всотував у себе, мов губка, кожну з цих хвилин, сповнених спокою й звичайного життя — того, чого він давно вже не відчував з Оленою. Попри всі їхні почуття й стосунки, попри всю підтримку й розуміння, кожна хвилина разом несла на собі тавро інвалідності. Роман, само собою, давно до цього звик, але звичка лише притлумила біль і образу, і тепер, коли ті проривалися назовні, було ще нестерпніше. Він упіймав себе на тому, що дуже давно не спілкувався з нормальною, здоровою жінкою, він уникав їх, у зародку зарубуючи флірти колег по роботі та випадкових знайомих у великих ком — паніях. Уникав, підсвідомо розуміючи: коли стане лицем до лиця з тим, із кого струмує життєва сила, буде важко повернутися до тихого помешкання, де чекає Олена, якій неважливо, чи горить удома світло, чи ні.

А тут ось така чудернацька Аґнєшка Кохановська, такий неймовірний збіг обставин — і до життя Романа ввалилося безпардонно й грубо те, чого він уникав довгі роки, свідомо зводячи цілі китайські стіни моральних принципів та етичних обов’язків, сподіваючись боронити їхнє з Оленою щастя, доки вистачить сил. Ситуація могла бути небезпечною для стосунків з Оленою, але в цілому він усе контролював і, схоже, отримував від цього задоволення.

Аґнєшка, вдаючи, що вивчає меню, теж думала про контроль. І не думала навіть, а радше запевняла саму себе, що вона все тримає як треба, що все в порядку і що трусить її від холоду. Усе було геть не так! Справжня, пекуча пристрасть, а не тупа хіть, пристрасть, якої вона давно не чула в чоловічих голосах, турбота, якої вона мало отримувала в житті, зіграли з нею злий жарт, і замість вдячності думки заполонило зовсім інше. Трусило її від збудження, і жоден чай би тут не допоміг. Навпаки, Аґнєшці, чутливій до смаків і запахів, від чашки чаю в присутності Романа залило б медом низ живота. Тому вона так довго копирсалася в тонкій папці, шаруділа сторінками, вивчала обкладинку та інгредієнти кожного із запропонованих у меню напоїв, сподіваючись, що солодка дражлива хвиля відкотиться, розчиниться в повітрі й можна буде справді просто попити чаю з тістечком і поговорити, не боячись тут і зараз розвалитися на шматки від бажання. Але хвиля не відступала, хоча й не посилювалася, ставши їй поперек горла, застигнувши важким каменем і не даючи дихати нормально. Рукавички Романа лежали в неї на стегнах і били струмом.

— Усе, я обрала, — видихнула Аґнєшка, зрозумівши, що відтягувати вже нема куди, і, підкликавши дівчинку з-за шинквасу, зробила замовлення.

— Зігрілася трохи? — спитав Роман, і від його дбайливого тону Аґнєшці миттю стало гаряче.

— Так-так, дякую, Романе. Уже значно краще. — Вона почала копирсатися в торбинці, проігнорувавши його праву долоню, що за секунду до того лягла перед нею на поверхню стола долонею догори, мовби запрошуючи її торкнутись. Долоня полежала нерухомо кілька секунд, а потім, не отримавши дотику, зібралася в кулак і по діагоналі відсунулася на краєчок столу.

— Як просувається написання книги? — знову спитав Роман.

— Книги? — підняла Кохановська очі. — Узагалі-то мляво, але набагато краще, аніж було, хоча б тому, що процес рухається.

– Із сюжетом визначилась?

— Загалом так. У хід пішла одна з тих схем, через які ти мене принизив минулого разу.

— Вибачай, — зніяковів Роман. — Серйозно, не знаю, що на мене тоді найшло.

— Та облиш. Усе гаразд.

— Ну, і як це буде виглядати? — поцікавився він.

— Я тобі вже пояснювала. Я собі зробила каркас історії, і тепер намотую на нього нитками діалоги, описи, розповідаю про різні цікавинки з життя героїв. Я романтичних історій ніколи не писала, бо вони зі мною не траплялися, тому не знаю, чи правильно роблю. Багато беру з власного досвіду, можна сказати, що у всіх героях є багато мене. Таке собі фіксування роздвоєння чи навіть розтроєння, якщо ми вже кажемо про трьох головних героїв, рис характеру однієї людини.

— Себто, виходить, ти пишеш про себе?

— Я б так не сказала. Я дуже широко використовую те, що пережила за свої тридцять із хвостиком, а особливо за останні найбільш бурхливі десять років.

— А всі письменники так пишуть?

— Ні, — віджартувалась Аґнєшка. — Усі письменники п’ють алкоголь і зваблюють жінок, ну, або чоловіків, — кому що подобається, — і в процесі пишуть про це книгу.

— Це ж уся література буде одноманітною, якщо так.

— А вона такою і є. Від смерті Павіча, як на мене.

— Це хто такий?

— Автор такий. Серб. Мілорад Павіч. Один із моїх улюблених письменників. Писав дуже цікаво й розмаїто.

– І від смерті цього автора вся література стала подібною? Давно він помер?

— Три роки тому.

— Чи не замалий термін, аби робити такі категоричні висновки? — здивувався Роман.

— Знаєш, Романе, якби ти був письменником, читачем або літературознавцем, ти б зараз оцінив свій каламбур стосовно смерті автора Павіча, — усміхнулася Кохановська. — Але так ось склалося, що ти не є ані першим, ані третім, лише другим, та й то не надто обізнаним. І це мене дуже тішить, я давно хочу спілкуватися з нормальною, здоровою людиною, якій мізки не з’їхали набік від книжок і всього, що з ними пов’язано. А щодо твого питання… Письмен ники помирають раніше, ніж звичайні люди. Їм на надгробках варто б ставити дату останнього твору. У випадку Павіча це буде дві тисячі дев’ятий рік. Якщо ця книга, над якою я зараз працюю, стане моєю останньою, то, хай би навіть я ще сто років прожила, на моїй могилі датою смерті варто було б зазначити рік дві тисячі тринадцятий.

— Цікавий погляд на речі.

– І дуже виважений, повір. Якщо письменник назвався письменником і прагне підтримувати це реноме, він стирає себе як людину, перестає існувати поза власним текстом, і про те, чи живий він, можна робити висновки, лише спостерігаючи за новими книжками.

— Цікаво, серйозно.

Чай так і залишився стояти неторканим. Аґнєшка розповідала Романові про дуже далекі для нього речі, але він слухав уважно, щиро намагаючись зрозуміти, що й до чого, ясно відчуваючи, що йдеться зараз про щось неймовірно важливе для неї. У цю хвилину він навіть пошкодував, що взагалі припинив читати відтоді, як познайомився з Оленою. Звісно, не до цього йому було за щоденними турботами й обтяжливим побутом.

Роман завжди вважав себе розумною людиною. Але та прірва, яку він виявив зараз між насправді розумною та ерудованою людиною, — польською письменницею Аґнєшкою Кохановською, — та справжнім собою, була приголомшливою. Романові раптом стало соромно за свою необізнаність, бо ж Кохановська, як вона стверджувала, говорила про загальновідомі речі, а він ані чорта в тому не тямив. Він ніяковів, наче біля дошки малий школяр, який не вивчив домашнього завдання.

Того вечора, сидячи з полькою за чаєм і довгими розмовами, Роман вирішив, що треба почати надолужувати згаяне. Читати, говорити про прочитане. Насамперед йому хотілося прочитати книги Аґнєшки Кохановської. Більше того, йому вже навіть хотілося, аби вона написала цю, поточну книгу, і не лише цю, а й багато-багато інших. Коли Аґнєшка про це говорила, то видавалася Романові такою захопленою, що він ясно й гостро відчував: Кохановська не існує поза своїм текстом, щоправда, не розуміючи до кінця цієї фрази. Чай холонув, а повітря між ними ставало все більш теплим і приязним. Аґнєшка вже не ігнорувала його рук, якщо він клав їх долонями догори на стіл, а делікатно торкалася ліній життя й серця подушечками пальців, погладжуючи й умираючи від збудження, але навчившись із цим дихати й не здригатися від кожного доторку, як від електричного розряду. Роман дивився на неї спокійно й по-справжньому зацікавлено, пропонуючи на доторк свою долоню з гідністю, повагою до неї й чоловічою впевненістю в собі, що заводило Аґнєшку ще більше.