10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 24

— Хей, дітям на санчатах не пасує палити! — миттю зреагував Роман.

— Ти жартуєш? — відгукнулася вона. — Це потужніше за секс, я мушу запалити!

— Я не знаю навіть, що тобі на це сказати, — засміявся Роман і знову гайнув передсвітанковою Прагою до річки, униз вулицею.

За той час, що Роман мешкав тут, він уже достатньо добре орієнтувався в околицях і відразу взяв правильний напрямок. Вісла зараз була ліворуч, і якщо пробігти кілька вулиць, можна вискочити до великого парку, у кінці якого розпочинався міст, що ним Аґнєшка завезла їх на Прагу. «Дивно, а до цього моменту в мене й думки не виникало, що за річку теж можна якось вийти погуляти», — майнуло в голові в Романа. Цей район Варшави виявився таким самодостатнім і комфортним для них з Оленою, що в нього й справді не зринало жодних помислів про виправи на «велику землю» за Віслою. Та й робити там було нічого.

Вони минали парк, наближаючись до набережної. Перші перехожі неодмінно оглядалися на них, — хто з усміхом, хто з досі невиспаним нерозумінням. Коли двоє дорослих поводяться, як діти, це викликає категоричну реакцію — або роздратування, або усмішку. Рідко коли трапляються ті, кому це насправді байдуже. Їх просто не возили на санках у дорослому віці. А шкода — це допомогло би декому позбутись якщо не проблем, то принаймні поганого настрою.

Роман остаточно вибився із сил на початку парку і йшов, думаючи про гарячу каву, хоч і розумів, що про це годі навіть мріяти. Година була рання, місто досі спало, та ще й кіоски засипало снігом до половини, і поки це все розгребуть, мине ціла вічність. Аґнєшка ні про що не думала, у неї справді стався напад дитячості, такий властивий іноді творчим особам, як і всі інші напади, відомі науці. Аґнєшка Кохановська, авторка кількох поетичних збірок, письменниця, доволі відома вже і своїми прозовими роботами, перекладачка, цілком доросла й часом аж надто виважена молода жінка, з тих, що кохання малюють графіками, а пристрасть вираховують за формулами, — ця ось Аґнєшка Кохановська, їдучи на санчатах за спиною Романа, уявляла себе паровозиком, час від часу випускаючи в небо над Прагою хмарки ментолового сигаретного диму й тихенько, аби не почув Роман, шепотіла собі під носа з дитинства всім відомий ритм «чух-чух».

Вони дійшли до води, і паровозик, припинивши бубоніти свою дорожню пісню, миттю перетворився на теплу і вдячну Кохановську, яка підійшла до трохи задиханого Романа, обійняла і, розв’язавши його м’який шалик, притулилася носом до теплої шиї, торкнулася її усміхненими вустами й застигла. Небо стало світлішим, з того боку, звідки вони зараз прийшли, на Варшаву вже наповзав ранок.

— Дякую, Романе, — видихнула вона йому кудись під вухо. — Мене років зо двадцять ніхто так не возив.

Роман у відповідь трохи відхилився від неї, провів вказівним пальцем по холодній щоці й легенько поцілував. Аґнєшка замружила очі й потяглася до нього губами, але Роман, граючись, відхилився знову, поцілував їй щоку, потім мочку вуха і взяв її руки своїми. Аґнєшка тільки задрижала, замовкла, переставши навіть дихати, але вже у відповідь на наступний дотик шепотіла йому щось польською, особливо, напевно, не стримуючись і не задумуючись над сказаним. Роман не розумів жодного слова і вперше про це жалкував. Раптом з-за важких хмар, що вночі закидали снігом усе місто, порснули перші сонячні промені… Вони ковзнули по передмістях, потім освітили захеканих Романа з Аґнєшкою, що цілувалися так жадібно й захоплено, аж у якийсь момент забули, що треба дихати, потім пробігли засніженою Віслою й розплескалися на Старе Місто.

— Треба вже йти, — першим отямився від солодкого небуття Роман.

— Та треба, справ по горло, — знехотя погодилася Кохановська, яка не мала жодних планів на сьогоднішній день.

Вони поверталися на Зомбковську, ідучи плечем до плеча й перемовляючись, санки волочилися на повідку за кілька метрів позаду них, як втомлений пес, загрузаючи в замети і часом не слухаючись свого господаря.

— Ти багато вже тексту написала? — поцікавився Роман, коли вони вийшли на Зомбковську.

— Ну, трохи написала. Може, п’яту частину із запланованого. А що?

— Така справа… я хочу вивчити польську.

— Навіщо тобі? — здивувалася Аґнєшка.

— Я хочу навчитися читати польською, хочу прочитати твої попередні книги, а потім і цю, яку ти пишеш зараз. Я підозрюю, що вона може бути гарною.

— Це приємно, дякую.

– І, крім того, я хочу знати, що ти кажеш, коли щаслива, — підняв на неї очі Роман.

— Коли це я здалася тобі щасливою? — тепер уже вдавано здивувалася Кохановська.

— Коли я тебе цілував, ти шепотіла польською. Щаслива людина ніколи себе не контролює, тому завжди говорить лише рідною мовою.

— Ти ба, який знавець, — зніяковіла Аґнєшка. — Добре, я тобі дам підручник і словник, у мене є, та й учися собі. Часу в тебе достатньо.

— Гаразд, дякую. Так а що там на тому папірці написано було?

— На якому?

— На тому, який ти до скриньки не встигла вкинути.

— Та нічого особливого, — знизала плечима Аґнєшка й простягнула йому видертий із її блокнота аркушик. — Лише «Дякую. Сподіваюся, скоро побачимось знову».

— Побачимось, побачимось, — шепнув їй на вушко Роман і, розвернувшись, швидко зник у прямокутнику брами, повертаючись до свого звичного світу, який був ненадовго залишив. Аґнєшка постояла хвилинку і теж пішла до себе годувати Пілсудського.

Вона й справді занесла книжки наступного дня. Прийшла рано-вранці, майже пізно вночі, коли у квартирі, де мешкали Роман з Оленою, була цілковита тиша. Принесла словники й граматичні довідники, акуратно поклала під дверима — так, щоб Роман неодмінно їх побачив, але й щоб Олена не наштовхнулася ногами, виходячи з помешкання; закинула до скриньки записку з побажанням доброго ранку й обережно спустилася на вулицю.

Від тієї зустрічі вони перетиналися майже щодня, хоча б на кілька секунд. Роман зустрічав її на вулиці, коли гуляв з Оленою, знаходив Аґнєщині записки в скриньці, іноді бачив під ліхтарем біля входу до фабрики Конесера, просто навпроти їхніх вікон. І він привітно махав їй рукою, на що вона неодмінно усміхалася, теж махала рукою і йшла в справах, щасливо підстрибуючи. Власне кажучи, справ вона мала рівно стільки ж, як і раніше. Писала, курила, годувала Пілсудського, дрімала з ним на канапі, готувала їсти собі, знову писала, писала, писала, заварювала чай і курила. Тільки тепер у це вклинилися щоденні, щонайменше одноразові прогулянки під двері своєї старої квартири, де вона могла зустріти Романа. Побачити його хоча б і в компанії Олени, упіймати усмішку, хоча б і за шибкою, а іноді й перехопити Романа на півгодини, коли той вибирався до магазинів чи ще кудись. Він ставився до неї щоразу приязніше, торкався дедалі делікатніше і вже, здається, знайшов кілька головних точок, котрі лише можна відшукати на одягненій жінці, від торкання яких по тілу пробігають солодкі хвилі. І він торкався її, не знати, ненароком чи навмисне, торкався щоразу, як зустрічав. Їхнє спілкування в одну мить раптово стало неможливе без дотиків.

Аґнєшці його пальці нагадували пальці піаніста — настільки плавно й вишукано вони перебігали відкритими ділянками тіла, настільки лагідно торкалися зап’ясть і шиї, так уміло зісковзували часом під шалик на теплі ключиці, що вона й справді іноді почувалася дорогоцінним, уміло налаштованим і добре доглянутим інструментом, що ладен був видати будь-які звуки, зіграти які хочеш симфонії й концерти в тандемі зі своїм майстром-музикантом. І якби Романові щось було чутно за ритмічним буханням крові в голові, він неодмінно зрозумів би дивну річ: шкіра Аґнєшки тихенько співає в його присутності. Торкаючись, він знаходив в Аґнєшці існування таких співзвуч і частот, про які вона навіть не підозрювала, та й передати не могла людським голосом, лише в найсолодші моменти збиваючись на тихий стогін. У більшості випадків Роман ловив цей стогін вустами відразу на виході, і від цього йому паморочилося в голові.

Раз на тиждень вони вешталися містом цілий день, заглядаючи до найвіддаленіших празьких закамарків, рахуючи котів, яких зустрічали, зазираючи мало не до кожного подвір’я, проходячи вулиці вздовж і впоперек. Прага відкривалася Романові. Усе більше відкривалася Романові й Аґнєшка. Він чимдалі краще орієнтувався в назвах вулиць, у розташуванні локалів і просто цікавих місць, а вона все менше носила на собі одягу. Уже за кілька тижнів, сидячи вранці над альбомом із фотографіями й польською граматикою, він раптом зрозумів, що кудись зникли її грубі светри й теплі в’язані шалики, у яких вона ховалася ще на початку січня, і що на зміну їм прийшли спершу кардигани й тонкі гольфи на довгий рукав, а останнього разу, коли вони зайшли десь випити чаю й Аґнєшка зняла куртку, під нею взагалі виявилася лише зелена футболка. Роман не знав, як це пояснити, міг лише здогадуватись, але нічого конкретного вигадати не вмів.