10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 25

А все пояснювалося максимально просто: Аґнєшці ставало поруч із ним дедалі тепліше, а часом навіть і зовсім гаряче — ось і вся таємниця. До того ж весна цього року настала неочікувано рано: уже наприкінці січня ртуть у термометрах застигла на позначках вище нуля, і, попри скептичні прогнози польської метеорологічної служби й недовірливі зітхання довгожителів, так і не опустилася нижче аж до кінця зими. Писалося їй тепер легко. Роман надихав і підтримував, розпитуючи про сотні дрібниць картинки, яку вона вимальовувала своїм текстом, цікавився тим, що вона писала, і слухняно довбав польські граматичні таблиці та словники, сподіваючись колись прочитати її писанину. Цей останній факт зворушував Аґнєшку несамовито, бо вона знала, що він вчить її мову лише для того, аби її розуміти. Говорила вона до нього тепер майже завжди тільки польською, писала записки, що стали їхнім щоденним ритуалом, теж польською. І хоч він мало що розумів зі слів, дотики заміняли більшість вербальної інформації, а отже, усе було більш-менш у порядку. Та й вона сама захопилася ідеєю навчити Романа польської й допомагала йому в цьому починанні, як тільки могла.

Він заговорив її мовою ближче до середини лютого, коли з вулиць зійшов останній сніг, лише де-не-де залишивши по собі озерця важкої талої води, де колихалося вологе варшавське небо й піддашшя кам’яниць, зрідка зникаючи, закриті швидкоплинними людськими силуетами. Кілька десятків ранків, проведених наодинці з підручником польської та простими книжечками, які йому принесла Кохановська, дали свої результати: він почав незграбно вимовляти шелесткі польські слова, з диким акцентом, неправильно розставляючи наголоси та інтонації в смислових фразах. Від самого початку його стосунки з польською мовою скидалися на зваблення й шпигунство. У невпинному потоці суцільного, наче радіодинамік на міжстанційному діапазоні, шуму й тріскотіння, він, як радист-самоучка, вишукував якісь таємні шифри, заховану від нього інформацію й намацував вразливі точки, що ставали мовби відправними пунктами, завдяки яким можна було рухатися далі. Він воював із польським текстом: насуплені латинські літери ворожо дивилися спідлоба в дитячі східнослов’янські очі, дуже неохоче поступаючись крихтами сенсів і значень, прояснюючись повільно, лише під тиском його впертості та бажання їх розуміти. Роман і справді поводився з польськими текстами терпляче і з вогником, як досвідчений коханець: у перші дні вихоплював із них лише окремі, зрозумілі для нього слова, довго їх смакував, катав на кінчику язика, ковтав із кавою й молоком, засвоював, засинав із ними, вплітав у каркас тексту та власної системи уявлень про світ, шукаючи українські відповідники, навчаючись розуміти зміст і настрій коротких історій із книжок, які він знайшов на Зомбковській, лише по кількох ключових словах. А далі, коли минув перший період знайомства, навчання пішло ще швидше, слова вже давалися йому легше. Відтепер вони, розніжені його увагою, слухняно складалися в речення й абзаци, самі ластилися до нього, не відпускаючи, певно, ні на хвилину і влаштовуючи в його голові цілі маніфестації під час сну. Щоразу після таких ночей Роман прокидався з дедалі ліпшим розумінням польської мови й дедалі сильнішим бажанням заглиблюватися в ці солодкі лінгвістичні матерії. Серед польських літер у нього навіть з’явилися свої улюбленці: «a», яка нагадувала малого пузатого бегемотика зі смішним хвостиком, та «l», яка вимовлялася так смачно, що він щоразу ковтав слину, натрапивши на неї в тексті. І ось одного дня в безперервній тріскотні, шелесті й шумі, яким була для нього польська мова зовсім недавно, Роман ясно почув нотки делікатні, тендітні та звабливі. З усіх польських текстів, що були в межах досяжності, разом осипалася зашкарубла шкірка, зісковзнула, як білизна з приємної на дотик, наче шовк, жіночої шкіри, і йому дрібно завібрувало в грудях від розуміння того, що він уже зуміє сказати Аґнєшці при зустрічі щось її мовою, знаючи, наскільки це її зворушить. Весь вечір після цього він упівголоса, аби не почула Олена, репетирував інтонації і слова, які хотів сказати, по можливості намагаючись здихатися доволі виразного акценту.

І коли одного з дощових лютневих вечорів Кохановська перехопила Романа дорогою до магазину, той у відповідь на її неодмінне українське «привіт», яким вона вітала його завжди незалежно від того, якою мовою говорила, притулив її до себе і, відкинувши пасмо неслухняного від такої погоди волосся, шепнув їй на вушко:

— Ciesze sie, ze mnie tu teraz zlapalas. Stesknilem sie, bardzo.

— A ja za Toba tez, wiesz, [7] — прошепотіла йому у відповідь Аґнєшка, і він відчув шкірою шиї усмішку. Та вже наступної миті вона рвучко відштовхнулася від нього й заскочено дивилася йому в обличчя, трохи не в собі від таких теплих і зграбно вимовлених ним слів її рідної мови.

Роман стояв і щасливо всміхався їй, а Аґнєшка Кохановська зворушено гладила його пальцями по мокрій долоні, розуміючи, що ніхто й ніколи досі не давав зрозуміти їй так просто й чітко, як сильно її цінує. Від розуміння цього нескладного факту десь під нею пролунав дивний звук, і світ її, як і Романів світ за кілька тижнів до цього, дав тріщину й остаточно похилився, просідаючи, мов сніг, під вагою ніжності і вдячності.

І поки ці двоє балансували, наче циркові акробати, на тонких линвах своїх нових відчуттів, Олена залишалася єдиною, хто міцно стояв на ногах. Коли Роман повернувся до неї вранці на Різдво, уже після прогулянки з полькою, він усе їй пояснив, мовляв, учора довелося затриматися, а сьогодні рано прокинувся та й сходив трохи по магазинах, тим більше сніг випав, дуже красиво на вулицях. Вона почувалася абсолютно щасливою, задоволеною й потрібною, перебування в Чехії влаштовувало на всі сто і кращий розвиток подій годі було й придумати. Найбільше вражало те, що Роман ставився до неї тепер ще більш лагідно, ніж завжди, ще більш турботливо й уважно. Він став веселішим, постійно вигадував якісь кумедні слова і прізвиська Олені, від яких їй хотілося смія тися й обіймати його. Завжди холодні Романові руки через місяць перебування в Празі стали тепер значно теплішими.

— У тебе теплі пальці стали, це так дивно. Я тебе вісім років знаю, у тебе руки завжди мерзли, — казала йому Олена.

— Я просто тепер завжди ношу рукавички, — відповідав Роман, пригадуючи, як Кохановська хухала йому на долоні.

— Коли я тримаю тебе за руку, то відчуваю, що ти без рукавиць.

— Триматися за руки, не знявши рукавичок, — це блюзнірство.

— Напевно. Напевно, це на тебе так Прага впливає, — усміхалася Олена.

— Так-так, швидше за все, Прага.

І вони знову без кінця кружляли вулицями, скидаючи із себе залишки зимового настрою, як одяг після важкого й довго дня. Роман вигадував сотні історій про місця, якими вони ходили, безсоромно видаючи їх за празькі міські легенди й кажучи, що вони дуже відомі по всій Чехії і їх активно розповідають туристам. Олена слухала, роззявивши рота, — у її уяві Прага поставала містом зовсім уже незвичним і магічним, тільки сповненим не казкової магії, а звичайного чародійництва на щодень, містом, виплетеним, наче серветка, з тонких ниток побутового шаманства і вмілої ворожби, містом-павутиною, яке ловить у свої тенета все найкраще, що тільки можна уявити і, як можна було б передбачити, уже не відпускає.

Та Олені тепер і не йшлося про те, аби бути відпущеною. Від другого тижня перебування в Празі вона багато думала про те, як би тут залишитися не на півроку, а набагато довше. Роман явно змінився, хоча й не надто кардинально, але в кращий бік, у поведінці з’явилося щось нове, збуджуюче та інтригуюче, і це не було схоже на якусь маску, яку він вдягнув на новому місці. Сама шкіра його стала іншої фактури, а голос — нижчим і впевненішим. «Це все Європа, просто Європа. Він почувається тут вільнішим, а я — з ним разом. В Україні наші стосунки лише руйнувалися б, а тут, бач, міцнішають», — думала Олена щодень упевненіше, засинаючи біля Романа. Весна вкладалася до їхнього ліжка, немов кошеня, від чого засинали вони невагомо й радісно.