10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 26

Смуток

А ось уже і квітень підкрадався й цілував оголені шиї, вільні навіть від найлегших хусток. В останній тиждень березня Олена раптово посмутнішала, зрозумівши, що половина з відведених шести місяців уже минула, що вони з Романом перетинають зараз екватор і надалі в її думки вриватиметься гірке усвідомлення того, що кожен наступний, нехай і щасливий день може наближати їх до фіналу цієї казки. А поза казкою, яку відвідав одного разу, життя, як відомо, немає.

Роман виходив на роботу тепер набагато частіше, ніж узимку. Очевидно, Ярославу треба було все більше допомоги. Олена залишалася вдома сама, і дні минали одноманітно і спокійно.

Вона почувалася хороброю дослідницею, що навпомацки вивчає загадкову terra incognita, [8] щохвилини наражаючись на страшні небезпеки й щоразу виходячи переможцем із коротких, але часом болючих зіткнень.

Насамперед Олені йшлося про те, аби пересуватися квартирою, не чіпляючи нічого, зберігаючи рівновагу. У самих кімнатах вона ще якось могла дати собі раду, ідучи обережно і повільно, обмацуючи руками повітря попереду себе, а ногами ступаючи так, ніби щосекунди під стопою могла клацнути протипіхотна міна. Так чи інакше, кімнати для неї не були проблемою. Вона добре вивчила розташування меблів і тепер нізащо не наштовхувалася на шафи чи кріселка, на старий телевізор або дивани. У кухні їй було комфортніше, бо значну частину вільного простору посеред кімнати займав обідній стіл. Олена впиралася в нього руками і, маючи таку опору, легко пересувалася від шафки з посудом до холодильника, від холодильника до газової плити, від плити до раковини, від раковини до дверей, а там знову до шафки з посудом.

Справжніми її ворогами несподівано стали поріжки, які підіймалися на кілька сантиметрів від підлоги при виході з обох кімнат. У їхній квартирі в Дніпропетровську Роман вирішив цю проблему кардинально й просто: коли Оленка втретє перечепилася через поріг і розквасила собі носа, впавши на підлогу, він видер ці поріжки з підлоги до бісової мами й забив розкурочені місця дошками в рівень із долівкою. Тут помешкання було чуже, і Роман не міг вирішити все таким чином. Оленці нічого не залишалося, як ходити обережніше, міцно тримаючись за стіни, чого вона в добре вивчених помешканнях ніколи не робила. Але щоразу у дверях, коли їй думалося, що перепону вже подолано, поріг знову виростав перед нею й дівчина боляче билася ногою. Іноді навіть падала, і тоді роняла сльозу, потираючи забиту колінку. Щоправда, сльозу не болю, а лише розпачу. Навесні Оленка мала добряче побиті під час ходіння кімнатами пальці ніг і дратувалася, що не в змозі запам’ятати таких елементарних речей, які людина в її становищі мусить запам’ятовувати.

А поза цією війною з клятими порогами нове помешкання давало їй багато нових запахів, звуків і тактильних відчуттів, що залишаються на подушечках пальців, як дрібні краплі води після вмивання. Та попри все, Олені було однозначно затишно. Вона вмикала собі музику на старезному програвачі, сідала біля відчинених Романом вікон, їла приготовані Романом обіди й чекала до вечора в залишеному Романом на цілий день ліжку, слухаючи весну, що лилася до помешкань із празьких вулиць. Їй було спокійно й мило від згадок про його ранкову турботу і млосно від передчуття турботи вечірньої. І коли коханий повертався, він цілував і пестив забиті коліна й пальці, вони неодмінно вечеряли разом, потім хоч ненадовго виходили на прогулянку і врешті влягалися спати, переплівшись, мов корені старого непорушного дерева в міському парку. Олена називала це спокоєм і щастям.

А ось Роман ніяк не наважувався це називати, він жив подвійним життям, і на його старому боці намагався говорити поменше, аби не виказати своїх переживань і думок. А думок було достатньо. Одного разу він навіть виписав їх усі на папірець, поклав перед собою на столі й розбирався, що й до чого. Виходило дивно — ці дві жінки збурювали в ньому абсолютно різні почуття, але підсумок тих почуттів був однаковий — прив’язаність. Десь у глибинах свідомості вже з’являлися думки, що він грає в небезпечну гру і контроль над її перебігом помалу втрачає. Але зі своїм спокійним, філософським настроєм спостерігав, що його поступово підштовхує до необхідності вибору, як до прірви. «Врешті-решт, — думав Роман, вкотре проглядаючи альбом Кохановської, — коли наближатися до прірви, як не посеред весни?»

А може, і справді вся річ була виключно у весні? Особливо для Романа, бо від самого дитинства це була пора, коли він залишав свою стару, потерту й потріскану шкіру і молодою, вразливою, поки що м’якою всотував нову, запаморочливу красу навколишнього світу. Зі свого раннього дитинства він найкраще пам’ятав саме весну — усі інші сезони були затерті і неясні, за винятком хіба сніжних зим, що в його уяві й життєвому досвіді поставали виключно передвісниками оновлення, тому минали не так тягуче і байдуже, як літо й осінь.

— Тобто ти хочеш сказати, що все важливе, по-справжньому важливе сталося з тобою навесні? — перепитувала Олена, коли він поділився з нею цим своїм спостереженням. — А можеш конкретно щось пригадати?

— Звісно. Наприклад, у чотири роки я зрозумів, що коли в березні сходить сніг і земля стає чорною, у небі раптом з’являється багато птахів.

— Цікаво. А ще?

— Багато чого. Але в мене щовесни стається щось таке, що робить мій світогляд ширшим. Починаючи від того, що навесні можна не носити вже шапку і не взувати важкі чоботи, до того, що в моєму житті з’явилися дивні ритуали. Наприклад, у квітні я роблю вдома генеральне прибирання, потім перевертаю всі стільці в хаті ніжками догори, сідаю на підвіконня ногами на вулицю, вмикаю одну з пісень Дженіс Джоплін і запалюю першу й часто останню на рік сигарету. Ну, ти в курсі…

— О, так, я в курсі, — сміялася Олена, притуляючись до Романа. — Але ось зі мною ти познайомився не навесні.

— На кожне правило існують винятки, — віджартовувався Роман і тягнув її за руку до кухні, де садовив на стару радіолу, що слугувала стільцем, а сам займався обідом.

Олена майже завжди сиділа поряд, коли він готував. Кухня наповнювалася запахами, звуками й радістю. Роман мугикав собі під ніс якусь чергову пісеньку, але в самий розпал процесу ставав напруженим і зосередженим, а водночас таким легким, що кроки набували невагомості й беззвучності, як у квартирного крадія. Олена могла знати, де він знаходиться, лише з брязкання начиння й випадково сказаного ним слова й повертала за ним голову, немовби боячись випустити його зі своїх радарів, щохвилини бажаючи пересвідчуватись, що він поруч. А Романові в такі моменти зовсім і не залежало на втечі — він був диригентом Великого Кухонного Оркестру, рухався рвучко й виважено, мов хижак, весь поглинений полюванням, він керував водночас усім, і повітря під його рухами починало дрижати, сповнюючись апетитними й смачними запахами.

— Наш сотий обід на Празі! — вигукнув він трохи згодом, підносячи келих із вином, коли вони нарешті всілися до столу.

Дзенькнуло скло, задзвеніли виделки й ножі, і Олена підвела до нього голову.

— Чому «на Празі», якщо «у Празі»?

— Емм, обмовився, мабуть, — почав виправдовуватися Роман. — Чехи часто так говорять, мови відмінні.

— А ти знаєш, Ромцю, я собі по-іншому уявляла чеську мову. Ну, ми коли збиралися сюди, ти казав, що в них мова красива, хоча й кумедна. А я на вулиці коли їх усіх чую, то скрізь якесь шипіння. Що тут кумедного?

— Я не задумувався над тим, — миттєво зорієнтувався брехун, — але знаєш, і правда інакше звучить, аніж в аудіокурсах. Але це, певно, завжди так у житті — не все є таким, яким уявляється.

— А, ну так, — погодилась Олена, намацуючи на тарілці зубцями виделки порізане для неї м’ясо. — Але все одно дивно. Начебто й не чеська довкола звучить.

— Та чеська, чеська, — вдавано незворушно заспокоїв її Роман.

Потім він щось буркнув на додачу та так і замовк, докоряючи собі за дурну помилку — це, либонь, уперше припустився такого промаху. Роман навіть не встиг зауважити про себе, що непогано було б думати перед тим, як говорити, а з другого боку столу пролунало: