10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 27

— А залишилося вісімдесят. Або сімдесят дев’ять.

— Га?

— Я про обіди в Празі. Потім невідомо, що і як буде, — пояснила вона.

— А, ось ти про що… Ну, буде видно. Мені пощастило натрапити на Ярослава, тому в нас є гроші фактично ні за що й доволі безтурботне життя. Але ж так не триватиме вічно, правда?

— Правда. Я знаю. Я постійно про це думаю.

— Про що?

— Про Україну. Не хочу повертатися.

Роман замовк, колупаючись у салаті. По кількох хвилинах мовчання лише зміг витиснути із себе:

— Не думай про це поки. Ще рано, усьому свій час. Добре?

— Добре, добре, не буду, — Олена запевнила його жестом, знову повернувшись до обіду.

І вкотре збрехала — ні в той, ні в кілька наступних днів загрозлива, важка зграя думок не залишала її, переслідуючи навіть уві сні, набуваючи вигляду чорної хмари, що нависає над абсолютно безлюдним містом, випаленим сонцем настільки, що жовтим здається навіть повітря. Олена виривалася зі сновидінь, важко дихаючи від незбагненного жаху, а потім знову намагалася забутися, безнадійно й по-котячому вчепившись пальцями в простирадло. Роман приносив їй склянку води і гладив довге волосся, цілував втомлені сірі очі, аж поки ця судома згасала, дихання вирівнювалося й повіки опускалися під вагою нових сновидінь.

А потім він дивився на неї сплячу, спостерігав, як вона уві сні відвертається від нього, відчував, як потім несвідомо тулиться п’яточками до його литок, і усміхався гірко й задумано. Хоч як це було прикро, але, схоже, останнім часом їхні думки збігалися лише в одному — вони обоє жили в передчутті часу, коли треба буде зробити вибір на користь або повернення, або неповернення, і тут Роман почувався неясно і невпевнено. Він сумував за своєю країною шалено й щодень гостріше й не міг ніяк це в собі подолати. Він не читав новин, не спілкувався з українцями, був самотній, як повалене й забуте дерево, попри те, що постійно біля нього були або Олена, або Аґнєшка. Жодна з них, утім, не зрозуміла б його туги, і в цьому вони (якщо уявити, що ці двоє можуть бути знайомі й здатні казати щось Романові разом) були б одностайні настільки, наскільки рідко бувають одноголосними дві жінки, які говорять одночасно. Вони не розуміли, як можна так сумувати за Україною, кожна виходячи зі своїх систем цінностей і поглядів на речі. Одна тому, що все-таки була полькою, нехай і в міру, проте політично ангажованою і десь у глибині душі не проти була б, аби Польщі повернули Kresy Wschodnie. [9] Але навіть не беручи до уваги цих давніх, вигорілих політичних образ, не могла розуміти, як можна хотіти з доброї волі повернутися до країни, яка має всі шанси в недалекому майбутньому перетворитися на типову поліцейську державу. Друга мала свіжі спогади про останні кілька років життя в Україні, коли в Романа щодня все нижче опускалися руки. Олена боялася цієї електрики в повітрі, яка гнітила й принижувала. Але насамперед — добре пам’ятала, чому вони, власне кажучи, Україну залишили. І ці дві жінки добре би порозумілися в цьому питанні, зачіпаючи аспекти від геополітичних до напрочуд інтимних, вмовляючи Романа залишитись — кожна у своєму місті — Варшаві або Празі.

Але ця тема ніким не порушувалася, хоча вже й відчувалася в кожній розмові, тому Роман, начисто відірваний від українських реалій, був майже переконаний, що насправді все не так погано. Туга за Батьківщиною та відсутність інформації роблять із людиною неймовірні речі.

Час від часу Роман з Оленою йшли до будки телефону-автомата на розі Торгової та Зомбковської і звідти дзвонили батькам. Олена спершу дивувалася, мовляв, чому не можна з мобільного, але Роман вкотре брехав, ніби розбив його в друзки, впустивши на сходах, та й навіщо, мовляв, потрібний їм мобільний у країні, де вони майже нікого не знають. Олена погоджувалася й слухняно чекала, поки коханий впорається з довгим номером, а потім на кілька хвилин припадала до слухавки. Вона аж починала співати, говорячи з батьками. Ті, як завжди, почувалися добре, а ось у країні ставало дедалі гірше, і Олена тільки й могла, що радіти їхній із Романом вчасній утечі. Щоразу вона намагалася розповісти йому щось нове про Україну, але Роман неодмінно зупиняв її жестом, торкаючись пальцем вуст. Оленка замовкала, і нерозказані новини зникали в трясовинні пам’яті.

Менш ніж півроку тому вони виїхали з країни, де влада нахабно й лицемірно фальсифікувала вибори й продовжила своєю політикою дискредитувати саму ідею української державності; з країни, де спецпідрозділи міліції успішно й безкарно опрацьовують кийками студентів і жінок замість протистояти справжнім злочинцям; де люди принижені і сповнені ненависті до самого поняття «влада», що рано чи пізно призведе до краху надій цілої нації. І ось варто було прожити чотири місяці без щоденного тиску з новин, і — о диво! — Україна здавалася Роману тепер казковим королівством, де править злий володар, що сидить у своєму страшному золотому замку, захованому десь далеко, між горами, а життя його і спокій охороняє тисячоголовий вірний дракон, тільки і всього. А будь-яка навіть і найстрашніша казка перестає бути моторошною саме в той момент, коли книга закривається і відкладається на полицю. З Романом це зіграло злий жарт. Істерично затраснувши цю казкову книгу чотири місяці тому, він пам’ятав її тепер лише уривками, і в ньому оселилося дивне відчуття, що страшний замок, дракон, злий король і гори довкола нього розсиплються в порох одразу, щойно їх торкнешся. Аґнєшка під час зустрічі обережно розпитувала:

— Як настрій, Романе?

— Усе гарно, я в порядку, — бурмотів він собі під носа.

До часу Роман відмовчувався на всі запитання й погляди, переводив розмову на інше, навіть якийсь тиждень ігнорував ледве не щоденні записки в поштовій скриньці. Той невеселий тиждень він пересувався Прагою не зовсім притаманними собі маршрутами, аж поки Аґнєшка не впіймала його на коротесенькій вулиці Сніжній, де, мов на підтвердження назви, досі лежав малий острівець снігу, мало не останній у цій частині міста. Вона вчепилася в Романа пальцями, залишивши подряпини навіть під сорочкою, притисла до стіни будинку й прошипіла, мов розлючена відьма:

— Якого диявола, Романе? Якого диявола? Але жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся, він лише промовив:

— Заведи мене на вино. Зараз. — І Аґнєшка потягла його якимись іще не знайомими йому подвір’ями, ні на мить не випускаючи зап’ястя й гаркаючи до випадкових перехожих, які траплялися їм на шляху.

По півгодинному мовчанні і двох пляшках вина, випитого в якомусь давньому під’їзді, Роман, відповідаючи на погляд Кохановської, видихнув у вікно, звідки видно було звечоріле небо над Варшавою:

— Я скучив за Україною. Мені треба туди вирватись якось.

– І це все?! — закричала Аґнєшка.

— Так, — він розвів руками. — Цього мало?

— Ти ідіот, Романе. Ти довбаний ідіот, — кинула вона йому і, прогуркотівши сходами, вибігла з під’їзду на вулицю.

Поки він вискочив за нею, уже й слід Кохановської вистиг. Роман кілька разів прокричав її ім’я, але, не дочекавшись відповіді, побрів собі Прагою. Почувався тепер тут майже як удома, відносно легко орієнтувався, упізнавав будинки, перукарні, банки й магазини. Йому навіть думалося, що він легко би вказав комусь дорогу, якби тільки хтось спитав. Прага була йому комфортна й симпатична, і Романові вже по-справжньому боліло за цей район, що поступово падав під тиском часу і дурості міської влади. Поки він тут жив, устиг вигоріти будинок, де був улюблений бар Аґнєшки, у якому відбулося їхнє перше побачення, завалилося ще кілька будинків поблизу Зомбковської, під час будівництва метрополітену провалилася частина однієї з вулиць. Та незважаючи на те, що Прага повільно, але впевнено відходила в небуття, Роман облаштовувався тут надовго, хоч і міг через три місяці виїхати звідси назавжди.

У нього мінялися характер і світогляд. За межами Батьківщини Роман став жорсткішим і байдужішим відносно загальних речей, але натомість неймовірно турботливим до двох близьких людей, що тут були з ним весь час, а також до місця, яке врятувало в критичний момент, давши спокій і радість. Роман віддячував Празі, як міг: повісив кілька годівниць для птахів у сквері імені якогось польського вояки, який вони з Аґнєшкою в один із днів зворушливого й милого настрою спільно перейменували на сквер імені Котячих Носиків; у дворі на Зомбковській, де мешкали Роман з Оленою, посадив молодий каштан, а біля під’їзду постійно підгодовував безпритульних котів, завдяки чому ті нерухомо, мов мініатюрні сфінкси, влягалися перед брамою й чекали його повернення додому з нескінченних прогулянок Прагою. Сусіди почали вітатися з ним, молоді продавчині з продуктового за рогом розпитували його про справи, і він щоразу вигадував щось таке неймовірне, від чого ще зелені дівчата охкали та запрошували зайти після їхньої роботи на каву та розповісти детальніше. «Може бути, цілком може бути», — муркотів їм Роман і, забираючи пакети з продуктами, зникав на наступні кілька днів.