10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 28

Він пройшовся, трохи протверезів і повернувся на Зомбковську. Підняв голову до їхніх вікон — світло не горіло, хоча він знав, що Олена вдома. «Як же це все паскудно, Господи», — подумалось йому. У відповідь десь далеко пролунали дзвони з костелу, і Роман саркастично усміхнувся своєму несподіваному нападу релігійності.

Три поверхи до помешкання він насилу подужав, уперше за вісім років відчуваючи до Олени відразу, яка ви никла невідомо звідки й невідомо що з нею тепер було робити. У скриньці була записка від Аґнєшки: «Доброго вечора ще раз, Романе. Чекай на мене завтра о десятій. Документи візьми». Роман хмикнув, зайшов до квартири, роздягнувся і швидко заснув, не сказавши Олені ані слова.

Наступного вечора, рівно о десятій, він побачив із вікна, як до під’їзду під’їхав «опель» Аґнєшки, і в той же момент усю Зомбковську наповнили настирні звуки клаксона.

— Усе, я побіг, це Ярослав, — сказав Роман Олені, підіймаючись зі стільця.

— Ну добре… Ти хоч доїв, Ромцю?

— Так-так, усе доїв.

— Коли тебе чекати? — спитала вона.

— Не маю уявлення, Ярослав нічого не сказав. Усе, мала, бувай. — Він поцілував її і вибіг із під’їзду на вулицю, мов дитина, застрибнувши у вже відчинені дверцята автівки.

Аґнєшка зразу дала по газах, і «опель», вискнувши колесами, зірвався з місця.

– І куди ми їдемо? — поцікавився Роман.

— До Львова, — зосереджено відповіла Аґнєшка. — Що скажеш?

— Чудово, — Роман застібнув пасок безпеки, відчинив вікно і, витягши з кишені Аґнєшки пачку сигарет, із задоволенням запалив. — Це так рок-н-рольно, хіба ні? Старе авто, швидкість, дорога, пригоди, зараз іще музику якусь увімкнемо, правда?

— Правда, увімкнемо, тільки керувати мені не заважай. Пали скільки хочеш, слухай музику, але не відволікай мене від дороги, бо я тебе викину, чесне слово. — Аґнєшка вирвалася з міста на якусь трасу й поїхала швидше. — І ще одне: навіть не думай до мене чіплятися.

— А я до тебе колись чіплявся? — здивувався Роман.

— Ось-ось, задумайся над цим, — Аґнєшка хитро всміхнулась і замовкла, зосередившись на дорозі.

Роман покопирсався в торбинках із дисками, знайшов «Aerosmith» і, розкинувшись на пасажирському місці, пускав дим у стелю, передчуваючи наближення Батьківщини.

— Ти не заснеш у дорозі? — питав він Аґнєшку. — Бо, може, давай я б повів, як втомишся?

— Ні, усе гаразд, я спала цілий день. А ти ось змученим виглядаєш. Відпочивай.

— Добре, дякую.

— А що ти Олені сказав?

— Сказав, що Ярославу потрібна серйозна допомога, не знаю, коли повернуся.

— Хто такий Ярослав? — повернула Аґнєшка до нього голову.

— Це ти. Я кажу, що ходжу допомагати певному Ярославу за гроші. Довго розповідати.

— Совість тебе не мучить, Романе?

— Не дуже, я три місяці вже так живу. Цього разу, напевно, відсутність буде триваліша, але суті це не міняє. А тебе совість не мучить? — поцікавився Роман.

— А мені що? — відрізала Кохановська. — Давай спи, у тебе очі злипаються.

А йому й правда хотілося спати, тож за якусь чверть години він уже дрімав, прокинувшись потім лише на митниці, і знову моментально заснув, повернувшись на тепле сидіння «опеля» вже на українській землі.

Роман випірнув зі своєї дрімоти від різкого руху — Аґнєшка несподівано загальмувала, і його трусонуло.

— Прокидайся давай, тільки тихо мені. Ми вже у Львові, але до того часу, поки місто прокинеться, ще години чотири. Власне кажучи, велика частина Львова лише недавно заснула, — Аґнєшка подивилася на годинник. — Ну так, іще п’ятої нема, швидко доїхали!

Роман заворожено, як дитина, виліз із машини й моментально вп’явся очима в монументальну споруду Львівської опери. Довкола квітнево галасували птахи, спостерігаючи з дахів за пострілами сонячних променів зі сходу. Утім, стріли сонця пролітають поки що виключно над містом, як кулі над головами натовпу, випадково поцілюючи лише в найвищі шпилі й рикошетячи від вікон горішніх поверхів. Аґнєшка, керуючись якимись своїми міркуваннями, привезла Романа якраз у те місце Львова, яке він більш-менш знав, зворушивши цим його мало не до сліз.

— Що ти там застиг?! — пролунало десь збоку. — Паралізувало тебе чи що? Ходімо зі мною!

Замість відповіді Роман кинувся до Кохановської й обійняв з такою вдячністю й силою, що їй здалося: от-от захрустять ребра, і вся та ніжність і прив’язаність, які вона останнім часом дедалі більше відчувала до Романа й досі вдало тримала в клітці свого тіла, потечуть крізь розламини, затоплять цей Львів до бісової мами, і вони, якщо залишаться в живих, змушені будуть вибиратися назад, до Варшави, човнами, розповідаючи всім дорогою про жахливу катастрофу, про Львів, який помер від її любові.

Роман послабив обійми лише за кілька хвилин, навіть подумалося, що це були не обійми, а судома, яка зійшла на нуль сама собою.

— Ну ти й даєш, хлопчику, — здивовано кинула йому Кохановська, потираючи затерплі плечі. — Ходімо вже.

— Куди? — здивувався Роман, помітивши, що Аґнєшка впевнено прямує до однієї з брам.

— На квартиру. Треба ж десь душ прийняти і так далі.

– І так далі? Гаразд. Але… у тебе у Львові теж квартира є? Чи ти винайняла?

— Ні, Романе, — засміялася Аґнєшка. — Усе набагато цікавіше. Кілька років тому я жила півроку у Львові на стипендії літературній, у цьому будинку, ось там, на третьому поверсі, — показала вона кудись нагору пальцем.

— Ага, і що?

— А нічого. З того часу в мене залишилася копія ключів, і якщо зараз у квартирі нікого немає, то ми зайдемо, відпочинемо кілька годин, а потім підемо дивитися твою Україну, за якою ти так дуже сумуєш. Сумував, — виправилася вона.

— А якщо там хтось є?

— А ми зараз перевіримо, — сказала Кохановська. — Для цього люди давно вигадали дзвінок. Зараз подзвонимо, а потім будемо розбиратися.

— А якщо там хтось є? Нічого, що лише п’ята ранку?

— Вибачимось і підемо собі.

— А якщо там міцно сплять і не прокинуться? — не відставав Роман.

— Там такий дзвінок, що мертвого підійме. Слухай, але ти нудний. — Аґнєшка жартома штовхнула Романа, і він навалився спиною на стіну під’їзду.

— Я не нудний, просто останнім часом не люблю сам собі ускладнювати життя.

— Ой, та годі тобі. — Аґнєшка зупинилася перед залізними дверима чорного кольору. — То що, дзвонимо?

Роман кивнув, і Кохановська натиснула кнопку дзвінка. Вона не збрехала — від цього звуку піднялися, певно, навіть мертві. Десь під дах пурхнули перелякані голуби і, здавалося, сам Біг-Бен простромив, мов спис, з першого поверху по четвертий усі сходові клітки під’їзду й потойбічно загудів у свіжому квітневому повітрі. Роман напружився, мов натягнена струна, готовий утікати за першої потреби, але по той бік дверей панувала мертва тиша, лише десь унизу дзвінко зацявкав якийсь песик.

— Ну ось, а ти хвилювався, — кинула Аґнєшка. — Бачиш, усе в порядку. У них навіть думок не виникло, аби замок тут поміняти.

У тиші й темряві провернувся ключ, і з квартири на них насунулося слабке світло. Аґнєшка мишкою прошмигнула в передпокій, рвучко протягла за собою Романа, на ходу поцілувавши його під вухо, зачинила двері і вміло, як цілий загін спецназу, пронеслася по кімнатах нечутними кроками.

— Вільно! — крикнула звідкілясь із дальшої кімнати, і Роман, що досі стояв біля дверей, рушив на голос у нетрі квартири.

Помешкання було велике і явно обжите. На кухні біля входу лежали цілі стоси газет за минулий рік, у попільничці було кілька недопалків, а на ліжку у великій кімнаті покоївся акуратно складений чоловічий одяг.

— Тут хтось живе, — констатував Роман.

— Та байдуже. Зараз швидко зганяємо в душ і підемо собі. Покури поки що, — запропонувала вона Роману, показуючи на відчинене вікно, а сама пішла до ванної.

З вікна видно було Оперу, [10] загорнену в сірувату, імлисту ковдру ранкового туману. Вуличні ліхтарі при площі за ті кілька хвилин, що вони долали сходи до квартири, встигли вже вимкнути, і тепер вулиця виглядала містично — зі встромленими мало не в брук, схематично означеними, почорнілими від часу скелетами дерев, з бруньками птахів на гілках. Якщо не брати до уваги авто Кохановської, припарковане внизу, і всюдисущу рекламу, ознак часу теперішнього не було помітно зовсім, аж Роману здалося, що його винесло протягом у минуле. Вітер і справді був потужний і нахабний — вривався у відчинене вікно й знову вилітав назовні, витягуючи за собою хмари тютюнового диму, роблячи Романа невагомим, мов та пір’їнка, тягнучи за собою геть із помешкання, до каменистого серця цього міста.