10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 30

— Ти хочеш сказати, що Львів є польським тому, що ти тут понаписувала щось на стінах? — іронічно усміхаючись, запитав Роман.

Вона вже розкрила рота, аби сказати Роману щось насправді дошкульне, як у дверях несподівано провернувся замок і вони обидва на мить застигли, перелякано дивлячись одне на одного, а потім Аґнєшка вихором пронеслася кімнатою, запихаючи в наплічник їхній нечисленний скарб, і дременула кудись у куток напроти відчиненого до Опери вікна. Роман швидко понісся за нею і зловив її біля старезних дверей, очевидно, чорного ходу, які Кохановська марно намагалася відчинити, попри те, що вони були зачинені на єдину іржаву й доволі хлипку на вигляд клямку.

— Блядь, блядь, блядь, — повторювала вона, мов мантру, і руки її трусилися, ранячись об двері.

У квартирі тим часом почулися кроки. Хтось упевнено увійшов спершу до кухні, потім — дуже обережно — зазирнув до ванної і вбиральні. І в той момент, коли Роман, не витримавши Агнєщиного колупання із замком, висадив і без того ледь живі двері з ноги і вони побігли давніми сходами вниз, цей хтось увійшов до великої кімнати.

— Чувак, навіть не думай за нами гнатися, ми озброєні! — гукнув Роман у безмежну висоту над собою, покреслену дерев’яними, пропахлими вологою сходами. — А ти матюкалася українською, українською! Слава Україні, Кохановська!

Останню фразу він кричав уже спантеличеній Аґнєшці, коли вони вибігли на подвір’я і швидко, мов коти, шмигнули кудись у відчинені двері. Зупинилися аж тоді, коли вискочили на якусь бічну вуличку, якої Роман зовсім не знав. А десь там, під самим небом, у старезній квартирі з видом на оперний, самотній літній чоловік задумано стояв над покинутим двома загадковими відвідувачами сніданком.

У повітрі висів дощ, дрібний, але густий, на вулиці виповзли перші одиниці міського транспорту, похитуючи у своїх салонах заспаних пасажирів. Люди дивилися на них крізь вологі стекла вікон, кожен зі своєї персональної фортеці не до кінця вивітрених сновидінь, і відвертали голови. Роман з Аґнєшкою привітно махали їм руками, поставивши на парапет поруч із собою великий — на двох — паперовий стакан кави з автомату. Над кавою парувало, щоправда, дедалі менше, і вони нагадували веселих безтурботних дослідників біля гирла затихаючого вулкану.

— Погода цілком львівська, — зауважила Кохановська, задоволено підставляючи обличчя під дощ.

— Не знаю, я вперше потрапляю на таку. Я був у Львові три або чотири рази, і завжди світило сонце.

— Вважай, що тобі не щастило, — всміхнулась Аґнєшка, лагідно торкаючись його руки.

— Не щастило? — перепитав Роман.

— Про те, наскільки пасують одне одному Львів і дощ, існують цілі легенди, книги й пісні. Ось, навіть Гарік Кричевський має пісню про львівський дощ.

— Ха, ти й про Кричевського знаєш! — засміявся Роман. — Кохановська, ти дивовижна, я тобі казав?!

— Казав, казав, — у свою чергу засміялася вона, відкидаючи з очей пасмо волосся.

— Ну й добре. То що робитимемо сьогодні?

— Не знаю, у нас попереду цілий день. Усі кнайпи і ресторанчики відчиняться щонайшвидше за кілька годин, тому пропоную погуляти поки що так.

— Згода.

— Ось ти про Полтву згадав, мені так дивно. Пропоную вшанувати колишню її якщо не велич, то красу дощовим пікніком десь біля неї. Що скажеш?

— Ми ж щойно поснідали… Але загалом прекрасна ідея!

— От і добре, ходімо!

І вона потягла його провулками, наче пса на повідку. Кохановська чудово орієнтувалася в цих химерних заплетених вулицях, а Роман сліпо йшов слідом, не встигаючи навіть запам’ятати, де вони рухаються. Аж раптом вузька вулиця розійшлася в боки і вони вийшли на велику трикутну площу, у центрі якої рвався в небо пам’ятник Адаму Міцкевичу.

— А, ну так, звісно ж. Куди ще ти мене могла повести у Львові на пікнік? — усміхнувся Роман.

Аґнєшка у відповідь жартома штурхнула його, і вони попрямували до підніжжя монумента. Там було мокро й непритульно, але вона витягла зі свого наплічника якийсь шмат тканини, постелила на сходах, і, запрошуючи Романа сісти поруч, дістала вже знайомий термос. У вологому повітрі запахло чаєм із лимоном, і біля Аґнєшки опустилися з небес два вимоклі до останнього пір’ячка голуби.

— Ось тут, — показала вона Романові на площу, — якихось сто п’ятдесят років тому був острівець на Полтві.

— Як гарно, що ти це все знаєш і пам’ятаєш, — Роман сьорбнув чаю. — Я вірю, що таким чином можна вберегти будь-що від остаточної загибелі. Ну, себто якщо пам’ятати про ту ж Полтву, то вона існуватиме, якщо не залишиться жодної людини, яка пам’ятає про неї — річки просто не стане, в усіх сенсах. Повне небуття.

— Так, я в цьому давно вже переконалася.

І вони сиділи пліч-о-пліч під мінливим львівським дощем, який то заспокоювався, то, знову набравши сили, атакував їх холодно й завзято, і так собі розмовляли над тілом досі живої річки. Туман, наче завісою в театрі, загородив їм сучасне місто, понівечене виразками реклам і модерних ремонтів, і за його стіною виник раптом зовсім інший Львів, прозорий і тремтливий, мов привид. Чути було плюскіт ранкових хвиль, подекуди виринали човни, і молоді гребці вітали панянок на дерев’яних мостах, знімаючи капелюхи, на Ратуші годинник відбив вісім разів, і слідом за цим містом пронісся плаксивий голос сурми. Старомодно вдягнені люди заполонили вулиці, усюди було чути буденний гомін їхніх голосів і стукіт коліс екіпажів на щойно прокладеній бруківці. Роман з Аґнєшкою сиділи в центрі цього всесвіту, мов зачаровані, переплівши руки, тулячись одне до одного, тримаючи весь цей світ минулого на своїх утомлених плечах.

Те, що має таку крихку й безнадійну опору, як чоловік і жінка, які з певних причин не говорять одне одному про почуття, обходячись лише жестами, торканнями й натяками, руйнується дуже швидко. І це місто-примара розкришилося відразу, щойно Кохановська розкутала Романову куртку, нахилилася до нього й поклала голову йому на коліна. Сьогодення повернулося і, попри всю свою буденність, здавалося цим двом неймовірним і смачним. Роман мовчки гладив її мокре волосся, а Аґнєшка, зручно примостившись головою на його стегнах, щось наспівувала й усміхалася.

— Ось бачиш, Романе, і дощ перечекали, — показала вона на небо, де над дахами в сірій щільній завісі хмар з’явилися помаранчево-жовті шпарини, у які вже билися з усієї сили промені сонця.

— Бачу, — погодився він. — Це добре.

Погода змінилася так швидко, як тільки може помінятись у Львові. Їхній одяг не встиг висохнути, з волосся Кохановської не вивітрився несподіваний запах морських хвиль, а бруківка була вже суха й навіть тепла на дотик, і про дощ через якусь годину нагадувало хіба листя на деревах, зеленіше, ніж завжди, і люди, що вийшли з дому раннім ранком — усі вони мали при собі парасолі. Кохановська у Львові зробилася балакуча й легка.

— Знаєш, я іноді почуваюсь якимось пророком, принаймні в дрібницях, — розповідала вона Роману, коли вони зазирнули до першої-ліпшої відчиненої кнайпи. — Мені іноді здається, що я своїм писанням накликаю якісь ситуації, події і таке інше.

— Ти про дощ писала? — поцікавився Роман.

— Так, а конкретніше — про дощ, під яким мої герої гуляли у Львові.

— Тобі не здається, що це аж занадто сентиментально?

— Та ні, це ж про кохання роман, так що, думаю, усе в порядку.

Розрахувавшись, вони вийшли на вулицю й рушили до міських лабіринтів. Кохановська водила його своїми улюбленими місцями, про кожне з яких мала в запасі чималий багаж байок і побрехеньок, щедро пересипаний історіями з власного життя у Львові. А на лаві в колишньому Єзуїтському городі [12] цього їй здалося замало, і декілька вона на льоту вигадала, аби тільки Роман невідривно слухав її і не смів навіть очей відвести, аби не випадати з поля його зору ані на секунду, навіть найкоротшу. Роман це швидко зрозумів і старанно підігравав їй, тим більше, що Львів він уже достатньо бачив, а Кохановську у Львові — ні.