Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 10
Зненацька розiтнувся скрик. То якийсь занадто смiливий хлопець, не лякаючись нiтрохи сподiваного "пана", гепнув по спинi свого товариша.
- Половина десятої, - промовив батюшка, - нехай сiдають: скоро, мабуть, приїде.
Вчитель глянув на батюшчин годинник (шкiльного або свого дасть бiг!) i звелiв дiжурному покликати тих школярiв, що були надворi. Гуртом сипнули школярi до класу i, стовпившись коло дверей, почали скидати свитки, складаючи їх у купу на долiвцi у школi. Хтось штовхнув дiжечку з водою, що стояла тут же, i пообливав одежу. Смiх i галас. З'явився сторож i, бубонячи собi пiд нiс щось i про "безрахубних шибеникiв", довiв знову все до ладу. Прочитали молитву, посiдали. Вчитель та батюшка, подiливши школярiв, почали дещо перепитувати їх, перебиваючи один одному. Але дiло не ладналося: i вчителi, i школярi були стурбованi. Якось минула година. Чого ж вiн не їде?
Вчитель знову випустив школярiв зо школи. Меншi побiгли, а старшi, що здають екзамен на "свiдоцтво", знов до книжок. Батюшцi надокучило ждати, i вiн пiшов додому, попрохавши зараз же прислати по його, скоро приїде член. А член усе не їхав. Старшi ще щирiше вчать, хоч учитель i впевняє, що їм тепер краще буде пробiгатися. Минає година, друга, третя. Страшний пан, що так довго примушував себе дожидатися, ще бiльше тепер лякав школярiв. I потомились усi, i пана страшно,- так би i втiк.
Нарештi, години в три, зненацька почувся дзвоник.
- Їде, їде!…- розiтнувся шепiт промiж школярiв.
Ту ж мить сторож Кирило, вiдчинивши дверi, оповiстив:
- Їде, уже бiля Стецькового шинку.
Вчитель послав одного хлопця по батюшку. Школярi сипонули в школу. Миттю посiдали, випростались i затихли. Маленький школярик, що хотiв утiкати вiд пана, ще бiльше залiз у куток i ввесь зiгнувся, - неначе якось хотiв сховатись. У багатьох перехопило дух. Вони пiвзлякано, пiвдивуючись прислухалися до дзвоника, що все голоснiше та голоснiше видзвонював i, нарештi, востаннє гучно дзвенькнувши, замовк бiля самої школи. Приїхав!
Усi голови повернулися до дверей. Обличчя у багатьох побiлiли; деякi злякано шепотiли: "Господи, поможи!…" Далi почувся Кирилiв голос:
- Сюди! Ось сюди пожалуйте!
Дверi вiдчинилися, увiйшов член шкiльної ради. Школярi повставали. Не вiдмовляючи на їх поклiн, вiн пiдiйшов до вчителя.
- Ви учитель?
- Учитель.
- Член училищного совета Куценко.
Пан Куценко рокiв 25-30 був волосним писарем, а жiнка його торгувала бакалiєю. I в писарствi, i в крамарствi йому так пощастило, що через десять рокiв вiн мав уже свою крамницю в повiтовому мiстi i, потрохупосуваючись угору, зробився з писаря значною особою в мiстi. Недавнечко вiн був мiським головою, а тепер директором повiтового банку, що через його ж шахрайства незабаром мав впасти, i разом вiн - член земської управи i шкiльної ради, - тим i їздить вiн по сiльських школах на екзамени яко голова "екзаменацiйної комiсiї". Але як непевнi голоснi й приголоснi, проклята лiтера «ъ» та й усякi iншi хитрощi росiйського правопису нiколи не давалися до зрозумiння пановi членовi, то вiн, звичайно, на екзаменах з росiйської мови любiше мовчав. На екзаменах же з закону божого та з рахункiв почувався вiн вiльнiше, найбiльш як справа доходила до лiчби.
Арифметику у межах цiлої лiчби вiн добре вивчив ще як був писарем, а директорування в банковi дало йому змогу перемогти й "дроби", i пан член особливо на рахунки й наполягав на екзаменах. Вiн завсiгди возив з собою свiй завдачник, де були папiрцями й олiвцем позначенi завдачi, якi вiн звичайно i безодмiнно давав рiшати школярам. До цього треба додати хiба ще те, що, силкуючись удавати з себе пана, вiн без жалю нiвечив i українську, i росiйську мову, нехтуючи першу i не знаючи другої. Прийшов пiп, посiдали за стiл. Член витяг якiсь папери i порозкладав їх на столi. Коло їх лiг заялозений завдачник Євтушевського з позакладаними в його папiрцями, потiм перо й олiвець, що з'явилися з членової кишенi. Дiти з острахом поглядали на всi цi приготування. Часом хтось тихо шепотiв:
- I в його завдачник є!
- Перо, як срiбне, блищить…
- Дайте список учеников, - голосно прогомонив член.
Реєстр дали, i вiн уткнув у його носа. Тихо-тихо стало,- чути було, як муха, летячи, дзвенiла крилами. Школярi вже не перешiптувались; вони ждали, що то буде…
- Байденко Iван! - голосно вигукнув пан член. Викликаний хлопець схопивсь i почав пролазити промiж тiсно поставленими ослонами. Ноги в його якось не слухалися, чiплялися за нiжки вiд ослонiв; видко було, що хлопець лякався. Нарештi, вилiзши, вiн несмiливо пiдiйшов до столу i вклонився.
- Ну, по закону, - муркнув член. - Читай молитву господню.
Хлопець тремтячим голосом почав:
- "Отче наш, iже єси…"
- Троице! - знову звелiв член. Хлопець i ту проказав.
- А што ето такое тройця? - запитався вiн. Хлопець силкується щось сказати, але не може.
- Ну-ну! - пiдганя батюшка.- Я ж вам ето об'яснял, как же ти не знаєш?
- Тройця…почина хлопець i стає.- Тройця… це - бог отець, i син, i дух святий…
- А шо ж то, три бога? - допитується член.
- Нi, один…
- Ну, как же то один? Розкажи! Хлопець мовчить.
- Ну, чого ж ти мовчиш? - знов пiдганя батюшка. - Ти ж знаєш!
Хлопець то червонiє, то бiлiє, вiн тремтячою рукою тре чоло, видко, як замружiли i змокрiли очi, затiпалися губи. Йому стало страшно.
- Ето значить… обикновенно, це всьо одно, шо от свет од сонця, iсходить i шо того… теє…- об'яснiть йому, батюшка! - докiнчив член, що хотiв був навести вiдоме порiвняння з бiблiйної iсторiї Рудакова, але не змiг i заплутавсь.
Батюшка вияснив.
- Тепер по священной iсторiї…- промовив учитель.
- Розкажеш про Ноя i єго синовей? - спитав пiп.
- Розкажу, - вiдмовив, трохи заспокоївшися, хлопець i почав розказувати.
- А шо, - зненацька перехоплює його оповiдь член, - хорошо сделал Хам с отцом?
- Hi…
- Обикновенно, он отца не уважал, посмеялся с него… за то ему i наказанiє. А ти уважаєш отца? Слушается? - зненацька грiзно запитується член.
- Слухаюсь…- вiдмовляє переляканий його голосом хлопець.
- То-то!… Всегда должно слушаться, потому отец обикновенно єсть родитель! - промовля член, удаючись уже до всiх школярiв, а тi зо страхом дивились на все, що робилося у їх перед очима.
- Тепер по арихметикє! От я вже сам єго спрошу, - промовив член.
Тут уже було його широке поле до дiяльностi, i вiн, розгорнувши свого завдачника i нашукавши по прикметах завдачу почав нею мучити хлопця. На щастя хлопець знав.
- Тепер по-руському!
- Читай! - промовив учитель, показуючи хлопцевi в книжку.
- "Мартышка в старости слаба глазами стала, а у людей она слыхала, что это зло еще не так большой руки, лишь стоит завести очки"… i т. i.
- Розкажи!
Хлопець ламаною великоруською мовою переказує прочитане, всячину плутаючи: