Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 9
- Що його в бога робити? - бiдкався штегер, - бiжiть до управителя!
Один побiг. Управитель зараз прийшов i звелiв спробувати пробитись у цю шахту з старої, з тiєї, де вода була. Шахта була сторчова, i в неї можна буде спуститися просто в цебрi.
Всi кинулись до тiєї шахти, тягнучи за собою кодолу, барабан. Маруся бiгла, щоб не зостатися позаду.
- Давай цебер! Чуєш, швидше! - гукав штегер. Поспiшаючись, поставили барабан, причепили цебер. Штегер сам став у нього.
- Спускай!
Барабан закрутився; цебер здригнувся i проваливсь у шахту. Довго крутили шахтарi барабан, а кодола все розкручувалась та розкручувалась, сягаючи аж до дна. Врештi стали i дожидались. Дзенькнув дзвоник, - барабан закрутився знову, накручуючи кодолу назад. Без краю довгий здався Марусi час, що проминув, поки штегера пiднято шахти.
- А що? як? - почали всi його питатися.
- Можна! Дiрка, що через неї вода пробилася, страшенна. Крiзь ту дiрку й можна туди долiзти. Хай зо мною ще хоч двоє стане.
Двоє шахтарiв стало до штегера в цебер, їм подали кiлька пляшок з молоком та хлiба - це щоб пiдкрiпити тих, якi ще живi.
- Боже поможи!
- Спускай!
Цебер з людьми зник у ямi.
Маруся протовпилась аж до шахти.
- Та чого це тут дiвчина? - скрикнув управитель, її вздрiвши. Але зараз-таки пiзнав її i вже бiльше нiчого не сказав.
Маруся стояла над шахтою. Стояла й дожидалася. Думала, що це скоро, ось зараз вернуться, витягнуть її татка. Але нiхто не вертався, не озивався. Глибока шахта проглинула людей i не вертала.
- Довго шукають! - сказав хтось.
- Якби дав бог, щоб хоч живих найшли!
I знову всi замовкли, дожидаючися… Проминула вже, мабуть, година. Без краю довгою здалася вона всiм, а найбiльше Марусi! Звiстки з шахти не було нiякої. Врештi мотуз, проведений з шахти до дзвоника, заворушивсь, i дзвоник дзеленькнув. Всi стрепенулися.
- Тягни!
Барабан пiшов спершу тихо, а далi все швидше й швидше. Маруся ледве дихала… Хвилина… двi… три - i ось, ось цебер!… В цебрi стояв штегер з одним робiтником i пiддержу вав обрятованого чоловiка.
Але це був не Марусин татко. Обережно вийняли з цебра привезеного.
- Багато живих? - спитавсь управитель.
- Усiх троє, - вiдмовив штегер, - оце один, а двоє ще там. Забились у далекий закуток, такий, що й вода туди не досягла.
- А тi?
- Двох бачив - утопли, а бiльше нема. Та, мабуть, не минула лиха доля.
Цебер знову пiшов наниз, а хвершал кинувся клопотатися коло обрятованого. Проминуло ще з пiвгодини, - знову дзеленькнув дзвоник i закрутився барабан. Маруся знову вся випросталась - готова в цю мить до життя й до смертi. Ось знову цебер - i в йому був не її татко. Штегер сказав, що живих троє. Третiй повинен бути татко. Не може бог так дуже не пожалiти її, щоб вiдняти вiд неї татка. Адже вiн добрий!
- Господи! - молилася вона думкою: - Адже ти добрий! Верни татка! А нi, - то вiзьми мене до його!
А тим часом цебер давно вже пiшов наниз. I як почулося "пiднiмай!" - Маруся притисла свої худi рученята до грудей з усiєї сили i, широко розкривши очi, втупила їх у чорну глибоку шахтову яму. Повагом пiднявся цебер. Двоє шахтарiв держали того, хто там стояв, i це був - Максим. Ледве ступив вiн на землю, - ту ж мить Марусинi руки обхопили його.
Припадаючи до його, вона скрикнула:
- Татку! любий! живий!…
I змучена дiвчина впала непритомна до нiг батьковi.
Максим пролежав кiлька день у лiкарнi, а потiм кинув шахти. Удвох з Марусею вони повернулись у своє село. Тепер вони живуть у своїй хатi i господарюють щасливо.
1893. IV.13.
У Олексїiвцi.
ЕКЗАМЕН
Сьогоднi великий день у Тополiвськiй школi: у цей день має вiдбутися екзамен, а на йому повинен бути член ради шкiльної. Тим-то у школi ще з учора все готується. I молодий, що тiльки перший рiк учителює, вчитель, i сторож Кирило Криворукий працюються з усiєї сили. Ще вчора маненька хатка, що волость вiддала у своєму будинковi на школу, хатка, завбiльшки сорок квадратових аршин, почала чепуритися. Усi ями в землянiй долiвцi позасипувано, а потiм сторож попримазував їх глиною i кожному школяревi прикро наказував, щоб вони, хлопцi, якомога обережнiше приторкалися своїми ногами до примазаних мiсцин:
- А то сяде та й товче чобiтьми! Де б оберiгатися, легенько ступати, а вiн товче. А ти за ним маж та рiвняй! От уже приїде пан, то вiн вам дасть!
Тим часом учитель власноручно порався коло пообпадалих шпарун на стiнах та на грубi i, закотивши рукава за лiктi, щиро примазував рудою й бiлою глиною, зовсiм незважаючи на те, що така праця анiтрохи не вiдповiдала його вчительським обов'язкам. Але що ж було робити, коли вiн нiяк не здолав домогтися, щоб громадський атаман дав йому мазильниць?! Школярськi парти, що стiльки разiв цiєї зими заходжувались розсипатися пiд школярами, та й розсипалися навiть часом, цi парти позбивано тепер гвiздками й клинцями, i вони почали позирати якось навiть спишна; та це не перешкоджало сторожевi Кириловi подавати вчителевi до уваги, що коли вони, школярi, не побережуться, то "ота гемонська задня парта коли б не обернулась, бо там нiяк не приладнаєш однiєї нiжки". Та й учительському стiльцевi, що якось випадком, мабуть, потрапив до школи, треба було лiкаря, i вчитель довго працювався, силкуючись, щоб замiсть трьох було в його чотири ноги, як то повинно бути в кожного порядного стiльця. Ще два стiльцi взято в батюшки i в волостi - про самого батюшку й про "члена".
Сьогоднi й школярi поприходили, одягшись, мов по-празниковому: мало не на всiх були новiшi свитки, а то й чумарки, босих не було. Сторож востаннє витирав три вiкна шкiльної свiтлицi. Батюшка та вчитель розмовляли промiж себе i боялись за того або iншого школяра, що мiг не здати екзамену.
Школярi й собi з запалом розмовляли.
- Чого ж вiн приїде, той пан? - допитувався маленький хлопчик, що тiльки одну зиму походив до школи, у свого старшого товариша.
- А питатиметься, чи навчилися ми…
- А вiн який? Страшний?
- Та хiба ж я знаю: я й сам його не бачив. Спитайсь у Олексiя Петровича.
- Олексiю Петровичу, - озивається школяр до вчителя, - а вiн страшний?
- Хто?
- Та той пан, що приїде?
Учитель силкується впевнити, що страшного в "тому пановi" нiчого нема.
- А вiн не битиме? - не покида свого школяр.
- Та нi! Хто ж тут смiє битися? - дуже зважливо впевняє другий.
- Е, не смiє! А як спитається, а ти й не знатимеш, то що тодi? Тодi й битиме…
У другому мiсцi, де сидять щонайстаршi, чути, як вони бубонять собi пiд нiс, ще раз прочитуючи вивчене. Кожен працює, бо кожному хочеться мати "свiдоцтво". Один маненький хлопчик залiз у куток i наляканими очицями поглядає навкруги: вiн заздалегiдь злякався "пана".
- Я втечу, як вiн приїде! - шепоче вiн на вухо своєму товаришевi.