Спаситель - Несбьо Ю. Страница 93

На другому січневому тижні Беата повідомила, що вагітна й що малюк, її та Халворсена, народиться на початку літа. Задньою думкою Харрі дивувався, що часом геть сліпим став.

Загалом у січні Харрі мав удосталь часу на роздуми, адже частина людства, що мешкала в Осло, наче вирішила взяти перерву й не вбивати одне одного. Тож і міркував, чи не перевести Скарре у кабінет 605, в Учнівську комірку, замість Халворсена. І розмірковував, як учинити з рештою власного життя. Й міркував, чи дізнається колись людина, чи правильно й справедливо чинила протягом свого життя.

Лише наприкінці лютого він забронював квиток до Бергена.

У місті на семи пагорбах досі стояла осінь, снігу й близько не було, а на Фльойєн Харрі не покидало відчуття, що їх огорнули ті самісінькі хмари, що й минулого разу, коли він приїздив. Б’ярне він знайшов у місцевому ресторані.

— Кажуть, ти тепер увесь час тут просиджуєш, — сказав Харрі.

— Я чекав, — відповів Б’ярне Мьоллер, допиваючи пи­во. — Ти не надто квапився.

Вони вийшли надвір, стали коло балюстради на оглядовому майданчику. Мьоллер наче зблід та змарнів ще більше, ніж минулого разу. Погляд ясний, а от обличчя набрякле, руки тремтять. Харрі скорше звинувачував пігулки, ніж спиртне.

— Я не одразу збагнув, що ти мав на увазі, — мовив Хар­рі. — Коли ти казав, що треба відстежити гроші.

— Хіба я помилявся?

— Звісно, не помилявся. Але я спершу вважав, що ти про моє розслідування казав. А не про себе.

— Я мав на увазі все, Харрі. — Вітром то кидало довгі пасма волосся в обличчя Мьоллера, то здмухувало убік. — До речі, ти не розповів, чи вдовольнився Гуннар Хаген розкритою справою. Чи то пак — нерозкритою.

Харрі знизав плечима.

— Давид Екхоф та Армія спасіння уникли болісного скан­далу, котрий, можливо, нашкодив би їхній репутації й роботі. Алберт Гільструп втратив єдиного сина, невістку й контракт, який, найпевніше, врятував би сімейний статок. Софія Михолеч з родиною повертається у Вуковар. Вони отримали допомогу від нового тамтешнього доброчинця й зведуть собі оселю. Мартіна Екхоф зустрічається із моло­диком на ім’я Рікард Нільсен. Коротше кажучи, життя йде сво­їм плином.

— А ти? Зустрічаєтесь із Ракеллю?

— Час від часу.

— А що той лікар?

— Я не надто розпитую. Самотужки впораються.

— Вона прагне твого повернення, хіба ні?

— Як на мене, вона хотіла б, щоб я спромігся жити так, як живе він. — Харрі щільніше застебнув куртку й, примружившись, дивився на місто, що розкинулось перед ними. — Часом я і сам цього хотів.

Запала тиша.

— Я поніс годинник Тома Волера до молодого годинникаря, який знається на таких речах. Пригадуєш, я минулого разу розповідав, як мене змучило жахіття, пов’язане з «Ролексом», кот­рий неугавно цокав на відтятій руці Волера?

Мьоллер кивнув.

— Мені все пояснили, — вів далі Харрі. — У найдорожчих у світі годинниках ходом керує система «Турбійон», що має частоту двадцять вісім тисяч коливань на секунду. Тому секундна стрілка ззовні плавко ковзає циферблатом. А меха­нізм такий, що цей годинник цокає гучніше за решту.

— Так, «Ролекс» — пречудовий годинник.

— Але Волер використовував марку «Ролекс» як прикриття. Насправді його годинник — це «Ланге-один Турбійон». Один зі ста п’ятдесяти існуючих зразків. Така сама серія, як і у твого подарунка мені. Останній раз, коли такий годинник виставляли на аукціоні, стартова ціна сягала трьох міль­йонів крон.

Мьоллер кивнув, його обличчям наче промайнула легка посмішка.

— То так ви самі собі платили? — спитав Харрі. — Годинником за три мільйони?

Мьоллер, застебнувши пальто, підняв комір.

— Вони майже незмінні за вартістю і не так впадають в око, як дорогі автівки й коштовні витвори мистецтва. Їх лег­ше провести контрабандою, ніж готівку, й відмивати немає потреби.

— Й годинники зазвичай дарують.

— Саме так.

— То що ж трапилось?

— Це довга історія, Харрі. Й достоту, як і більшість трагедій, розпочалася вона з добрих намірів. Нас було кілька чоловік, і кожен прагнув докласти свою частку. Навести лад там, де правове суспільство зазнало невдачі. — Мьоллер на­дяг чорні рукавички. — Дехто стверджує, що безліч злочинців виходять на свободу саме тому, що законодавча система подібна до мережі з великими комірками. Але це помилкове порівняння. Навпаки, мережа ця тоненька, комірки в ній дрібненькі, тож вона виловлює дрібноту, а натиску крупної риби не витримує, розриваючись. Ми прагнули стати дру­гою мережею, сіткою, яка втримуватиме великих акул. Серед нас було чимало не лише поліцейських, але й юристів, політиків, чиновників, котрі бачили, що наша соціальна структура, законодавча й правова система зовсім не готові протидіяти міжнародній організованій злочинності, яка ринула у країну, коли ми повідкривали кордони. Поліція не мала вдосталь повноважень, щоб на рівних грати з порушниками закону. Тому аж до оновлення законодавства доводилось діяти нишком.

Мьоллер хитав головою й пильно вдивлявся у поволоку туману.

— Утім, там, де все щільно закрито й втаємничено, завжди проростає корінням гнилля. Саме так і трапилось з нами: спершу ці бацили навіяли нам, що треба завозити контрабандою зброю, аби не дозволити, щоб супротивник переважав у цій царині. Ба більше: ми почали згодом продавати зброю, щоб мати кошти на фінансування своєї діяльності. Безперечний парадокс: ті, хто протестував, швидко збагнули, що гнилля взяло гору. Потім ми почали отримувати подарунки. Спершу незначні. Буцімто як заохочення, стимул. Але насправді це був лише черговий етап розпаду, корупція, котра непомітно засмоктує тебе у трясовину, й ось врешті-решт ти сидиш у болоті по самісіньку маківку. І не позадкуєш уже, бо аж занадто багато на тебе компромату назбиралося. Але найгірше — що ти гадки не мав, хто то такі — «вони». Наша мережа складалася з невеличких комірок, які підтримували між собою зв’язок через довірених осіб, що присягалися мовчати. Я й гадки не мав, що Том Волер — один з наших, й що саме він зорганізував контрабанду зброї, й що взагалі існувала людина з кодовим ім’ям Принц. Допоки ти та Елен до цього не докопались. Отоді я й збагнув, що ми вже давно забули свою початкову мету, що вже давно нами керує один-єдиний мотив — жага особистої наживи. Що я — корупціонер. І теж завинив у тому, що... — Мьоллер глибоко зітхнув, — ...що загинули такі поліцейські, як-от Елен Єльтен.

Навколо них кружляли, здіймаючись у вихор, клоччя й пластівці хмарин, мелькаючи повз них, — і видавалося, ніби Фльойєн летить.

— Одного дня мені не стало сил терпіти. Я спробував піти. Вони запропонували альтернативу. Вельми просту. Але я за себе не боюся. Боюся лише, що вони скривдять мою родину.

— Тому ти поїхав від них?

Б’ярне Мьоллер кивнув.

— А годинник мені подарував, щоб покласти всьому край? — Харрі зітхнув.

— Я не міг обрати нікого іншого, Харрі, лише тебе.

Харрі похитав головою. Клубок застряг у горлі. Він міркував про те, що Мьоллер сказав минулого разу, коли вони стояли тут, на верхівці гори. Дивовижно усвідомлювати, що всього за шість хвилин від центру другого за обширом норвезького міста людина легко може заблукати й загинути. До­стоту так само можна бути, так би мовити, в осередку правопорядку і раптом збитися з дороги й обернутися на того, проти кого борешся. А ще він розмірковував про велику обчислювальну задачу у своїй голові, про безліч великих та дрібних проміжних рішень, котрі призвели до тих останніх хвилин в аеропорту Осло.

— А може, ми з тобою не надто вже й різнимося, шефе? А що як я скажу, що міг би опинитися на твоєму місці?

Мьоллер знизав плечима.

— Випадковості та нюанси — саме це відрізняє героя від лиходія, і так було завжди. Порядність — це чеснота ледаря та людини, позбавленої фантазії. Без порушення закону, без непокори ми б досі жили за феодалізму. Я програв, Харрі, отак програв, і квит. Я мав у щось віру, але осліп, а коли знов прозрів, уже наскрізь просотався корупцією. Так трапляється на кожнім кроці.