Спаситель - Несбьо Ю. Страница 92

— Добридень, — привітався Харрі, стоячи як укопаний.

Вона двічі кліпнула очима. Потім швидко й ніяково по­сміхнулася, розвернулася до столу й почала складати речі.

— Я незабаром закінчу. Зачекаєш?

— Мені треба написати звіти до свят.

— Завтра ми влаштовуємо тут різдвяний обід, — мовила Мартіна, напівобернувшись до нього. — Чи не бажаєш при­йти й допомогти?

Він похитав головою.

— Маєш інші плани?

На столі поруч лежала «Афтенпостен». Солдатові Армії спасіння, якого знайшли вчора у туалеті аеропорту «Гардер­моен» в Осло, наділили цілу шпальту. Газета цитувала комісара Гуннара Хагена, котрий заявив, що поліція не знає ані убивцю, ані мотиву, але у події помітний зв’язок з убив­ством на Егерторг, яке трапилось минулого тижня.

Позаяк жертви були рідними братами, а поліція найперше підозрювала неопізнаного хорвата, газети вже рясніли вигадками щодо ймовірної кревної помсти. «Варденс Ганг» зазначала, що родина Карлсенів багато разів проводила відпустку у Хорватії й, з огляду на хорватські звичаї кревної помсти, таке пояснення видається дуже ймовірним. На перших шпальтах «Дагбладет» застерігали від упередженого ставлення, зазначаючи, що не варто рівняти під одну мірку хорватів та злочинні елементи серед сербів та косівських албанців.

— Мене запросили на гостину до Ракелі та Олега, — сказав Харрі. — Щойно забрав подарунок для Олега й отримав від них запрошення.

— Від них?

— Від неї.

Продовжуючи складати речі, Мартіна кивнула, наче він сказав їй щось, над чим треба помізкувати.

— Це означає, що ви...

— Ні, — мовив Харрі. — Не означає.

— Вона досі з іншим? З тим лікарем?

— Як я знаю, так.

— Чи ти не спитав? — Харрі відчув образу в її голосі.

— Це мене не обходить. Він напевне святкує Різдво зі сво­їми батьками. І по всьому. А ти тут святкуватимеш?

Вона мовчки ствердно захитала головою, складаючи речі.

— Я прийшов попрощатися.

Вона знов кивнула, але не озирнулася.

— Прощавай, — мовив Харрі.

Мартіна заклякла. Плечі ледь помітно затремтіли.

— Ти зрозумієш. Може, зараз ти не ймеш цьому віри, але з часом ти збагнеш, що не могло бути... інакше.

Вона озирнулась. В очах стояли сльози.

— Я знаю, Харрі. Й незважаючи на те, я бажала цього. Хай і ненадовго. Хіба це так багато?

— Ні. — Харрі криво усміхнувся. — Певний час усе було б чудово. Але краще розійтися просто зараз, не чекаючи, коли буде боляче.

— Адже ж уже боляче, Харрі. — Перша слізка збігла по щоці.

Якби Харрі не знав, що трапилось з Мартіною Екхоф, він би гадав, що ця жінка ніяк не може знати, що таке біль. Але зараз йому спали на гадку материні слова, котрі він почув від неї у лікарні: більш порожнім за життя, прожите без кохання, є лише життя, прожите без болю.

— Я піду, Мартіно.

І справді пішов — до машини, яку поставив біля тротуару, постукав у бічне віконце, скло враз посунулось униз.

— Вона вже стала дорослою дівчиною, — мовив він. — Не знаю, чи варто її тепер так опікати. Знаю, що ти все одно опікатимеш, але я хотів тобі це сказати. І побажати веселого Різдва, нехай щастить.

Рікард наче прагнув щось відповісти, але врешті лише хитнув головою.

Харрі пішов у бік «Ейки». Повітря вже пахло відлигою.

Халворсена поховали на третій день Різдва. Накрапав дощ, розтала вода бурхливими струмками стікала вулицями, сніг на цвинтарі посірів, став важким. Харрі ніс труну, як і решта. Перед ним ішов молодший брат Джека. Він здогадався за ходою. Потому вони зібралися у ресторані «Валькірія», який у народі прозвали «Валька».

— Ходи зі мною, — Беата повела Харрі до столика у кутку. — Усі прийшли.

Харрі кивнув, розмірковуючи, що не прийшов Б’ярне Мьоллер. І звісток про нього не було.

— Я мушу дещо дізнатись, Харрі. Позаяк справу так і не розкрили.

Він глянув на неї. Обличчя бліде, змарніле від горя. Й по­при те, що її годі вважати непитущою, зараз у склянці лише мінералка. Чому? Якби мав таку змогу, він би сьогодні знетямив себе абичим.

— Справу не закрито, Беато.

— Харрі, гадаєш, я очей не маю? Справу віддали надовб­ням і недоумкам з кримінальної поліції, які тільки те й роблять, що пе­рекладають папірці з місця на місце й чухають потилицю, бо мізків позбавлені.

Харрі знизав плечима.

— Адже ж ти розкрив справу, хіба ні? Ти знаєш, що трапилось, тільки нікому не розповідаєш.

Харрі відсьорбнув кави.

— Чому, Харрі? Чому тобі так важливо, щоб ніхто не ді­знався?

— Я збирався розповісти тобі. Згодом. Убивства замовляв у Загребі не Роберт. А Юн особисто.

— Юн? — Беата недовірливо зиркнула на нього.

Харрі розповів їй про монетку й про Еспена Касперсена.

— Але я мав переконатися напевне. І я уклав угоду з єдиною людиною, яка спроможна упізнати в Юнові того, хто приїздив у Загреб. Я дав матері Станкича номер Юнового мобільного. Вона телефонувала йому того вечора, коли він зґвалтував Софію. Вона казала, що спочатку він відповів норвезькою, але вона змовчала, але потім він заговорив англійською, спитавши «Is that you?», мабуть гадаючи, що це телефонує Маленький Спаситель. Згодом вона зателефонувала мені й засвідчила, що саме цей голос вона чула у Загребі.

— Чи вона була цілком упевнена?

Харрі кивнув.

— Вона сказала «quite sure». Юн розмовляв з акцентом, який неможливо сплутати.

— А що ти запропонував їй натомість?

— Подбати, щоб наші не застрелили її сина.

Беата відпила великий ковток води, немов ці слова застрягли у горлі й їх треба запити.

— Ти? Пообіцяв?

— Я заприсягнувся, — відповів Харрі. — А зараз я скажу те, що ти маєш знати. Халворсена убив не Станкич. Його вбив Юн Карлсен.

Беата приголомшено дивилася на нього. Очі її сповнились слізьми, й вона гірко прошепотіла:

— Чи це правда, Харрі? Чи ти кажеш це лише тому, щоб мені полегшало? Адже ти гадаєш, що я не зможу жити, знаючи, що злочинець ухилився від кари?

— Що ж. Ми знайшли складаний ніж під ліжком у квартирі Роберта наступного дня по тому, як Юн зґвалтував там Софію. Якщо ти нишком попросиш судмедекспертів перевірити, чи збігається ДНК з крові на лезові із кров’ю Халворсена, гадаю, твоя душа отримає спокій.

Беата дивилася у келих.

— Я читала, що у звіті написано, що ти заходив у туалет, але нікого там не зауважив. Та я вважаю, що ти бачив Станкича, але не схотів зупинити його.

Харрі не відповів.

— Як на мене, ти не бажав, щоб хтось дізнався про провину Юна, бо прагнув, щоб ніхто не став на заваді Станкичу й він виконав замовлення. Убити Юна Карлсена. — Голос Беати люто тремтів. — Але якщо ти гадаєш, що я подякую тобі за це, ти помиляєшся.

Вона поставила келих на стіл, стукнувши ним так, що дехто озирнувся. Харрі мовчки чекав.

— Ми поліцейські, Харрі. Стоїмо на варті закону, ми не судді. А ти, хай тобі грець, зовсім не мій особистий спаситель, второпав?

Харрі судомно зітхнув, провів зворотним боком долоні по очах, струшуючи сльози. Спитав:

— Ти договорила?

— Так. — Беата непоступливо глянула на нього.

— Я і сам до пуття не доберу, що змусило мене саме так вчинити. Мозок — дивовижна машина. Можливо, ти маєш рацію. Можливо, я посприяв тому, що трапилось. Але маю зізнатись, що я діяв аж ніяк не заради твого спа­сіння, Беато. — Харрі нахильці допив каву й підвівся. — А задля власного.

За кілька святкових днин, між Різдвом та Новим роком, дощем геть-чисто промило вулиці, сніг зійшов. Настав Новий рік з несильним морозцем й легеньким пухким снігом, зима наче розпочалася знову, більш вдало. Олег отримав подарунок — нові гірські лижі, й Харрі поїхав з ним на лижню Віллерлейпа й для початку показав, як розвертатися. На третій день у машині дорогою додому Олег спитав, чи скоро вони випробують ворота.

Біля гаража стояла автівка Лунн-Хельгесена, тому Харрі, висадивши Олега біля під’їзної дороги, поїхав додому. Ліг на канапі й, уп’явшись поглядом у стелю, почав слухати платівки. Старі.